Переможець, жертва, кат (непотрібне закреслити)

537 1

Війни не закінчуються підписанням мирного договору і похованням останнього солдата. Поки остаточно не осмислюються причини і наслідки, не робляться відповідні висновки – війни тривають: в умах і душах. Напередодні річниці перемоги над нацизмом дискусії «хто правий, хто винуватий» щороку загострюються, і не лише в нашій країні.

Днями 56 американських конгресменів звинуватили Україну у прославлянні «нацистських колаборантів». Конгресмени заявляють, що Україна прославляє «нацистських колабораціоністів Степана Бандеру, Романа Шухевича та Організацію Українських Націоналістів, а також Українську Повстанську Армію».

«Ці воєнізовані формування та окремі особи в деяких випадках співпрацювали з нацистами і несли відповідальність за вбивство тисяч євреїв, 70-100 тисяч поляків та інших етнічних меншин в період між 1941 і 1945 роками», – стверджують американські законодавці.

Через майже вісім десятиліть після трагічних подій Другої світової відбувається побудова нового дискурсу щодо комплексу національної вини – хто саме у Східній Європі 40-х років найбільше долучився до злочинів проти людяності. Яскравий приклад – скандальний польський закон «про доброчесне польське ім’я» та міжнародне збурення, яке він спричинив.

Роздратування поляків термінами, які останнім часом все частіше стали зустрічатися навіть в історичній літературі, дали жадану основу для реакції Сейму. Одним із ключових термінів, проти якого був спрямований цей закон, – «польські табори смерті».

Мова про нацистські концтабори, які в часи війни були розташовані на території Польщі, тобто прив’язка робиться не до творців, а до географічного розташування. Цей термін, який цілком резонно викликав у кожного поляка внутрішній протест, часто-густо вживався такими авторитетними західними медіа, як New York Times чи The Guardian, та більшістю найпопулярніших видань Німеччини. У 2012 році навіть президент США Барак Обама припустився помилки та згадав про «польські табори смерті».

Відтак після затвердження одна зі статей польського закону про Інститут національної пам’яті звучить: «Хто публічно і всупереч фактам приписує польському народу або Польській державі відповідальність або співвідповідальність за скоєні німецьким Третім Рейхом нацистські злочини, … підлягає штрафу або карається позбавленням волі до 3 років».

Західні сусіди розуміють небезпеку, коли минуле може вхопити за ноги теперішнє і змінити майбутнє. Не хотілося б, щоб Україна в загальноєвропейському процесі формування історичної пам’яті про Другу світову, який досі активно триває, залишилася в аутсайдерах.

Прийняттям три роки тому Закону «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті» (який, власне, і став ключовим у різкій реакції американських конгресменів) Україна зробила крок політичний. Однак самою лише констатацією факту обмежуватись не варто.

Боротьба за уми, яка триває насамперед в осмисленні спадщини, – ще важливіше завдання. Інакше, попри об’єктивне законодавче тло, саму історію про нас напишуть без нашої участі.

Не дійшовши згоди щодо полюсів добра і зла у власній історії, ми часто не хочемо помічати, що ці полюси вже малюються. Для світу і навіть для нас – але не нами. У тому числі – визнаними фахівцями щодо минулого Східної Європи, істориками зі світовим ім’ям. Науковцями, до думки яких прислухаються, opinion maker’ами, які формують згаданий вузькоспеціалізований мейнстрим.

«Криваві землі» Тімоті Снайдера свого часу стали для мене одкровенням концептуального історичного дослідження, яке в центр ставить Людину. Чи не вперше в історичному дослідженні я побачив таку обережність з цифрами, особливо щодо числа жертв, адже за кожною одиницею – людська доля, часто – життя.

Я перегортаю останню сторінку чергового бестселера Снайдера «Чорна земля. Голокост як історія і застереження». Рік тому я мав дуже схожі емоції, коли відвідав Аушвіц-Біркенау.

Поряд зі значним шоком від зафіксованих звірств у цьому страшному місці – розгубленість від акцентів, коли неодноразово на стендах виконавцями злочинів постають не тільки нацисти, а й… українці. Історична правда свідчить, що в Аушвіці наглядачами були представники різних національностей, але підкреслюється роль лише наших співвітчизників.

Наглядачами концтаборів серед інших справді були українці. Як правило, це були військовополонені з таборів. Звісно, вбивство не може бути виправдане. Однак потрібно бути обачним, міряючи події того часу категоріями ХХІ століття.

Постійний голод, який тривав місяцями а то й роками, жахливі знущання зробили з бранців лише подобу людини. Біологічний інстинкт виживання переважив мораль.

Письменник Густав Герлінг-Грудзінський, зазнавши «життя в ГУЛАГу», у своїй книзі спогадів писав, що «там було доведено, що, коли тіло досягло межі своєї витривалості, не можна, як колись вважалося, покладатися на силу характеру та свідоме визнання духовних цінностей; насправді немає нічого, що б не зробила людина під тиском голоду й болю».

Відтак Герлінг-Грудзінський робить висновок, що «людина може лишатися людиною лише за людяних умов».

Слід зауважити, що умови утримання військовополонених у нацистських таборах суттєво різнилися залежно від громадянства військовополоненого. Найбільш жорстокі вони були щодо радянських підданих, значну частину серед яких складали українці.

Мотивувалося це тим, що свого часу СРСР не приєднався до Гаазької конвенції про порядок ведення війни (1907) та відмовився від ратифікації Женевської конвенції з прав військовополонених (1929).

За умовами утримання табори для військовополонених в окупованій Україні наближалися до категорії таборів знищення, жертвами стали більше трьох мільйонів радянських військовополонених.

Чорна тінь Івана-Джона Дем’янюка – собіборського ката – витає не тільки над Аушвіцем, Белжцем чи Собібором, а й над книгою Тімоті Снайдера «Чорна земля. Голокост як історія і застереження».

Дуже промовистим у книзі є фінальний розділ «Подяки». Серед тих, кому завдячує автор за сприяння щодо отримання джерел та іншої інформації, яка стала предметом дослідження, – прізвища десятка поляків і жодного – українця. Тому чи варто дивуватися, що акценти, зроблені Снайдером, мало прихильні до українців, які стають ледь не символом колаборації.

Зауважуючи, що злочини окремих індивідів (навіть попри їхню масовість) не можна переносити загалом на націю, у книзі «Чорна земля», це, як правило, на українців не розповсюджується.

Серед «праведників світу», історії яких відображені у книзі, – поляки, німці, австрійці. А також «польський громадянин митрополит Шептицький», який доводить своїм співвітчизникам-українцям, що вбивати євреїв і забирати їхнє майно – гріх.

Українські селяни, за твердженням Снайдера, рятували єврейських дітей не стільки з гуманістичних мотивів, а з іншої, більш прозаїчної причини: «бо селянам потрібні були робочі руки».

В одному з епізодів книги українець рятує єврейську дівчину з метою, щоб вона йому віддалася, бо він симпатизував їй ще з довоєнних часів. Причому пропозиція про фізичну близькість відбувається після діалогу цієї дівчини з двома іншими хлопцями-українцями, які знущально пропонували їй «піти з ними до Белжця (концтабору біля Рави-Руської), де вона зможе відпочити».

«Чорна земля» сповнена категоричних тверджень, які дослідникам, знайомими з історичними фактами, не можуть здатися безсумнівними. Скажімо, коли Снайдер говорить про те, що нацистами заохочувалися єврейські погроми руками місцевих, то зазначає, що найкраще справи з цим ішли на Волині, «де працювали політично мотивовані українці», адже «погроми без політичного ресурсу заходили в глухий кут». Крім того, «командувачі УПА… на початку 43-го року мали завданням етнічні чистки поляків».

Боротьбу Української Повстанської Армії у тому ж 43-му році з нацистами Снайдер увагою старанно обходить. Хоча в той час тільки на території нинішньої Рівненщини відбувся не один бій українських повстанців з нацистами, як-то біля Городця (30 січня 1943 року), біля Володимирця (7 лютого 1943 року), біля Висоцька (22 лютого 1943 року), під Костополем (28 березня 1943 року) та ін.

Вояками УПА у березні 1943-го було звільнено в’язнів Дубенської тюрми, а у березні 1943 – в’язнів концтабору Осада Креховецька, який охоронявся німцями і поляками.

Райхскомісар України Еріх Кох у повідомленні від 4 квітня 43-го року пише, що у ніч на 21 березня українські повстанці «одночасно атакували всі економічні об’єкти в окрузі Кременець».

Чи може про це не знати один з найскрупульозніших дослідників війни? Навряд.

Ім’я Тімоті Снайдера як дослідника знане і шановане. Тому маю сумнів, що «Чорна земля. Голокост як історія і застереження» містить елементи свідомої маніпуляції. Швидше за все, це наслідок суб’єктивного підходу до осмислення подій тих страшних часів, який відображений в принципі авторської, концептуальної історії.

На думку Ярослава Грицака, після потужних «Кривавих земель», «Чорна земля» є значно слабшою. Щоб справити «фірмовий» ефект на читача, Снайдер транслює певні тези, які, на перший погляд, звучать переконливо, але насправді є гіпотезами.

Чим далі в часі від Другої світової – тим більше можливостей акцентувати на одних фактах і применшувати значення інших. Сторінки хроніки поволі перетворюються на палімпсест, який дає благодатний ґрунт для спекуляцій різного штибу – насамперед у політичній площині.

40-ві роки минулого століття для колективної пам’яті людства є надзвичайно болючими. Загалом нинішній дискурс осмислення причин, подій та наслідків Другої світової змушує дивитись у майбутнє з певною пересторогою, адже питання, у якій ролі зустрічатимуть українці 100-річчя перемоги над нацизмом – переможця, жертви чи ката – обростає конотаціями, далекими від однозначності.

Коментарі

  • Наталія 10:10, 04.05.2018

    Поскільки думки в суспільстві розділяються,на мою думку ніяких ідолів нам нав'язувати не потрібно.І Бандерам пам'ятники по місту розставляти не потрібно.Є багато вчених,художників,поетів ,які заслуговують на пам'ять.А Бандеру і Леніна хто хоче -нехай вдома на стінку вішає.Опитування б зробили...

Залиште вiдповiдь

Читайте також