Діти, які вчаться бойового гопака у Петра Велінця, ходять босоніж по битому склу, розпеченому вугіллі, лягають на гвіздки, піднімають штангу вдвічі важчу за власну вагу, а головне — поборюють, здавалося б, невиліковні хвороби. Гурток, де здійснюватиметься така незвична реабілітація, невдовзі може відкритися і в міському Палаці культури «Текстильник». А долучитися до реалізації проекту запрошують всіх рівнян.
— Це соціальний проект, — наголошує віце-президент Міжнародної федерації бойового гопака Петро Велінець. — Тому кошти на нього, а потрібно близько 300 тисяч гривень, не зовсім правильно просити у влади чи підприємців. Оздоровчий комплекс, де поруч із фізично здоровими безкоштовно займатимуться ті діти, котрі мають інвалідність, маємо відкрити усі разом. Допомогти можна не тільки грошима, а й спортивним інвентарем — необхідні для тренувань боксерські рукавиці, штанги, мати та ін. Збір речей нині проходить у Палаці культури «Текстильник».
Подібні гуртки уже діють у Дубровиці, а також при Рівненській федерації бойового гопака. Займаються у них діти з різноманітними хворобами — з порушеннями опорно-рухового апарату, слуху, зору. Вони вчаться працювати у команді і, можливо, самі того не усвідомлюючи, допомагають одне одному.
— Бойовий гопак — це ціла культура, — додає Петро Велінець. — Наша, українська. Її потрібно поширювати, щоб виховати здорову і свідому націю. Навіть ті, хто має фізичні вади, після тренувань стають повносправними людьми. Я теж колись пережив аварію, клінічну смерть... Тоді й почав працювати над собою. Віджимався від підлоги, бо це єдине, що міг робити з травмою хребта. Потім поставив рекорд із віджимання у школі, почав майструвати спортивні тренажери, багато тренуватися і розробив власну методику занять. Нині мене часто плутають з олімпійським чемпіоном Олександром Усиком. А він — теж мій учень, ми добрі друзі. Коли школа бойового гопака запрацює, запросимо його в гості.
