Сталося так, що більшість подій, які визначили долю України в останні чотири десятки років, я бачив не по телевізору, а на власні очі. Тому знаю про все не з кінохроніки, телевізора чи інтернету, а з власного досвіду. А досвід цей свідчить про те, що все, чого ми досягли за останні десятиліття, зумівши відірватися врешті від хижої імперії, стало можливим завдяки одній цікавій деталі.
Розпочну з початку, з 1989 року, коли я вперше побачив колонну людей із синьо-жовтими прапорами. Це було у червні 1989 року на «козацьких могилах» біля села Пляшева Рівненської області. У той день я вперше побачив, як акція із вшанування козаків, яку задумали на початку комуністи, завізши на автобусах «масовку» з Рівного та навколишніх сіл, завершилася тріумфом націоналістів. Сталося це тому, що до Пляшевої приїхало кілька сотень хлопців зі Львова із синьо-жовтими прапорами. За якими пішли всі інші, і я в тому числі.
Так само було потім у Рівному, де на усіх значних патріотичних акціях брав участь «десант» зі Львова. Так було у Києві, де всі масові акції проходили за потужної підтримки того самого «десанту», без якого, зізнаємось, нічого би не було.
Так було 24 серпня 1991 року, коли в день проголошення незалежності навколо Верховної Ради були в основному гості зі Львова та перевдягнуті кагебісти. Ви зрозуміли, звісно, що «львівськими» я тут називаю усіх мешканців трьох західних областей, бо так коротше.
Що цікаво, львівські завжди були у меншості – що таке три області із двадцяти п’яти? Але вони завжди перемагали, тому що виходили, коли треба, і нічого не боялися. Так було під час студентських протестів 1990-го, так було під час Майдану 2004-го, так було під час Майдану 2014-го. Я там був і це все особисто бачив.
Щойно виникав сумнів у нашій перемозі, щойно з’являлася загроза нашому курсу на незалежність, одразу з’являлись хлопці зі Львова, вели за собою усіх інших і врешті перемагали. Щоправда, ціна перемоги щораз ставала вищою.
Добре відомо, що серед уродженців Львова та трьох західних областей є, була і буде достатня кількість поганих людей – зрадників, запроданців, пристосуванців і просто бандитів. Але їх меншість – більшість же і досі становить оте саме ядро, яке не дає нам пропасти у найстрашніші моменти історії. І не дасть. Тому що за понад тридцять років «львівськими», а значить українськими ставало все більше хлопців із Житомира, Харкова, Запоріжжя, Дніпра, Вінниці, Донецька…
Таких самих завзятих патріотів. Але львівські все одно особливі! Бо вони не лише ставали коли треба у перші ряди борців за нашу свободу. Увесь інший час вони працювали. Саме львівські, тернопільські та станіславівські хлопці збудували своїми руками практично увесь новий Київ та інші українські міста, а також Португалію, Іспанію, Францію, Італію, Велику Британію і навіть росію.
Вони ж разом із нами збудують нову Україну. Після нашої перемоги, за яку львівські хлопці теж воюють у перших рядах!
Микола НЕСЕНЮК.
