15 березня близько 19-ї год. мене послав батько з дому в місто, щоб надрукував один документ, адресований Генеральному прокурору України. Доїхав до центрального універмагу, і коли переходив через підземний перехід, до мене підійшли два чоловіки, показали міліцейські посвідчення, попросили пройти з ними. Навіщо? Сказали, що я затриманий. У міськвідділі міліції ми зайшли в кабінет №50. На запитання, чому мене затримали, відповіли, що я «вчинив розбій в районі Ювілейного», і стали вимагати мого зізнання. Оскільки я нічого такого не вчиняв, то, зрозуміло, не міг ні в чому зізнатися.
15 березня близько 19-ї год. мене послав батько з дому в місто, щоб надрукував один документ, адресований Генеральному прокурору України. Доїхав до центрального універмагу, і коли переходив через підземний перехід, до мене підійшли два чоловіки, показали міліцейські посвідчення, попросили пройти з ними. Навіщо? Сказали, що я затриманий. У міськвідділі міліції ми зайшли в кабінет №50. На запитання, чому мене затримали, відповіли, що я «вчинив розбій в районі Ювілейного», і стали вимагати мого зізнання. Оскільки я нічого такого не вчиняв, то, зрозуміло, не міг ні в чому зізнатися. Мене обшукали без понятих, забрали куртку, папку з документами, запальничку і брелок. На прохання подзвонити додому, бо там чекають батьки, яким я повинен привезти документи, відмовили. Натомість — причепили мене наручниками до батареї й кудись пішли. Так я просидів до ранку. Вранці ці ж міліціонери знову почали вимагати зізнання в розбої. Я заявив міліціонерам, що проходжу курс лікування і мені потрібні ліки, які знаходяться вдома. Та вони заїхати за ліками не захотіли. Лише увечері склали протокол про затримання. Потім зайшли поняті і мене при них знову обшукали, а точніше, примусили своїми руками доставати все з кишень, мабуть, для того, щоб на речах залишилися мої відбитки пальців. У моїй куртці якимось чином виявився паперовий пакетик з білим порошком невідомого походження. Мене примусили про це розписатися в протоколі. Коли з мене перший раз зняли куртку, в ній нічого, крім брелока та запальнички, не було. Після цього мене повезли в міліцейський приймальник на Дворецьку і там залишили. Я знову попросив подзвонити додому, але мені відмовили. Через три доби опівночі мене відпустили. Вдома я довідався, що 16 березня моя мама шукала мене в міськвідділі, але їй сказали, що мене там… немає. Я вважаю, що в цьому ганебному випадку грубо порушені мої права людини. Хочу, щоб міліцейське керівництво відповіло мені на кілька запитань: чому мене позбавили права подзвонити батькам, прикували наручниками, як собаку, до батареї на ніч (не мав змоги навіть по-людськи в туалет сходити), не дали змоги прийняти ліки, за дві з половиною доби дали один раз поїсти — шматок хліба і шматок ковбаси, примушували давати якісь свідчення, порушували закони України? Я вважаю, що працівники міліції, а це були офіцери, грубо порушили низку законів України та Кримінально-процесуальний кодекс нашої держави. Чому міліція не повідомила родичам про моє затримання, чому протокол склали через півтори доби і таким чином, щоб я на речах залишив відбитки пальців, чому наді мною знущалися, психологічно тиснули?
