Електронна передплата газети
☰ РОЗДІЛИ
Обласна газета «Рівне вечірнє»
Наш провайдер:
-25% на металопластикові вікна

Практично щодня, а інколи навіть по кілька разів на день, різного калібру політики прогнозують нам нові соціальні заворушення, протести і таке інше. І все це, за їхніми словами, буде викликано антинародною політикою правлячого режиму. Це щодня. А щомісяця ті ж самі політики прогнозують нам «новий майдан».

Франко і музика. Рівнянам розкажуть про те, хто з музикантів використовує поезію класика


2016-й – рік Івана Франка в Україні. Аби заохотити молодь дізнатися більше про українського інтелектуала, який має найбільший серед українців творчий доробок, обласна бібліотека вирішила провести творчий захід.
Loading...
Loading...

Понад норму — немає


Рівненський обласний лабораторний центр Міністерства охорони здоров'я здійснив моніторингові дослідження потужності поглиненої в повітрі дози гамма-випромінювання.

Використані батарейки повезуть у Францію


Пункт прийому відпрацьованих батарейок та акумуляторів створено в Рівненській обласній універсальній науковій бібліотеці. Чому саме у бібліотеці? Бо заклад долучився до всеукраїнської громадської природоохоронної кампанії «Батарейкам — утилізація!».
 

Петро Кралюк: Чи народиться «донбаська нація»?

Як уникнути помилок минулого?..

14-11-2014

Боюся, для багатьох щирих українських патріотів це прозвучить як блюзнірство, та все ж наважуся сказати: Донбас — це Запорізька Січ епохи індустріалізації.

kraliuk

Петро Кралюк

Років десять тому на якомусь політологічному форумі довелося слухати одного вченого з Луганська, котрий, посилаючись на якогось науковця з Японії, говорив, що Донбас є правдивим українським козацьким краєм і що саме тут люди зберігають «козацький характер». Чесно кажучи, я сприймав цей виступ з гумором. Тим більше, що «товариш із Луганська» просторікував на «общєпонятном». Ну, який він українець? Тим більше — український козак. Не дивно, що я не запам'ятав ні прізвища цього доповідача, а тим паче прізвища японського авторитета, на якого він посилався. Тепер жалкую. Бо те, що тоді видавалося мені не вартим уваги, сьогодні сприймається зовсім інакше. Боюсь, що «луганський товариш» мав рацію, як і цитований ним японець.

Почну «здалеку». Кажуть, ніби українці люблять степ. Що ми — діти степу. Тут, власне, зародилося, сформувалося та розвинулося козацтво. Дмитро Чижевський, якого вважають, чи не найвидатнішим українським мислителем ХХ століття, вважав, що степ відіграв велику роль у формуванні психічних рис українців, що він сполучає «широту і розмах краєвиду з буйним розквітом життя природи» і породжує почуття «безмежно-могутнього, або безмежно-великого».

Але... не все так просто. У степах людина ніби сама-самісінька перебуває на величезному відкритому просторі. Звідси в неї почуття загубленості й страху. І — недовіри. Тут невідомо звідки можна чекати небезпеки. У степу, як писав Володимир Винниченко, навіть власна тінь викликає підозри. Хоча на степових просторах дихається вільно. І тут, серед цього безмежжя, здавалося, ти сам собі господар.

Степ може породити натур сильних, вільних. Навіть — свавільних. Як козаки. Чи анархісти батька Махна.

І все ж наша колиска — не степи України. Наша колиска — північ, де степ сусідує з лісами. Де ліси вкривають величезні простори. Де зародилася наша давня держава — Русь. І де людина намагалася себе захистити, створити свій (хай навіть замкнутий) життєвий простір, будуючи укріплення — гради. Недаремно ж Русь називали країною городів, градів. А її столицю, Київ, іменували матір'ю городів руських.

Для русичів, русинів степ, Дике поле були чужою, ворожою територією, звідки чекала небезпека. Зі степу на руські гради лавинами накочувалися свавільні орди кочівників — печенігів, половців. А руські князі, зібравши воїнів, йшли в походи на степовиків.

Історія Русі-України — це змагання спокійної, землеробської Землі й безмежно-великого, свавільного Степу. Так було, так і є. І нинішня війна на Донбасі — це ніби продовження того багатовікового цивілізаційного змагання.

Степ може породити натур сильних, вільних. Навіть — свавільних. Як козаки. Чи анархісти батька Махна.

ЧИ ВАРТО ІДЕАЛІЗУВАТИ КОЗАЧЧИНУ?

Склалося так, що в формуванні модерної української нації важливу роль відіграв козацький міф. В основному цей міф був сформований у «Історії русів», яка мала великий вплив на українських діячів культури періоду романтизму. Козацький міф певним чином був трансльований у творах Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, інших письменників. Хоча, до речі, варто відзначити, що в цих авторів можна знайти й чимало критичних міркувань щодо козацтва. Інша річ, що громадськість не сприймала цієї критичності, а звертала увагу лише на позитиви. Козацький міф справив значний вплив на українську гуманітаристику, передусім історіографію; знайшов потужний відгук у літературі, мистецтві. Дійшло до того, що українців почали ототожнювати з козаками.

У такій ситуації козацтво ідеалізувалося, представлялося як справжнє українство.

Але спробуємо розібратися в «козацькому феномені» — хоча б побіжно. Отже, відомо, що українське (чи запорозьке) козацтво сформувалося в основному в другій половині XVI ст. на «неосвоєних» степових просторах т.зв. Дикого поля. Формувалося воно з асоціальних, анархічних елементів, які не бажали жити в умовах функціонування державних організмів і часто мали проблеми з законом. До козаків втікали не лише з Польщі, Великого князівства Литовського, інших християнських держав. Серед козаків виявилося чимало й татар. Не дивно, що деякі відомі козацькі прізвища є тюркськими. Окремі елементи козацького побуту мають виразно тюркське походження. За великим рахунком, українське козацтво — це був такий собі великий етнічний плавильний котел. Інша річ, що перемогли в цьому котлі слов'янські елементи, які переважно походили з Русі, власне територій, що зараз іменуються Україною.

Козацтво, породжене степом, Диким полем, із самого початку створило жорстку конкуренцію «старій Русі», передусім руській шляхті й аристократії. Показово, що перше велике козацьке повстання, очолюване Криштофом Косинським, було спрямоване проти лідера руської аристократії — князя Василя-Костянтина Острозького. Козацтво витворило Україну, яка протистояла й Русі, й Польщі. У політичному тілі Речі Посполитої з'явилося чужорідне тіло, яке вело до її руйнування.

Цим чужорідним тілом непогано скористалася Туреччина та її васал, Кримське ханство. Звісно, можна вірити в те, що повстання під проводом Богдана Хмельницького було інспіровано тим, що Хмельницький мав конфлікт зі шляхтичем Данієлем Чаплинським. І через цей конфлікт змушений був утікати на Запорізьку Січ, де підняв повстання. Принаймні ця історія озвучується в наших підручниках. І якось замовчується те, що ще до початку повстання Хмельницький уклав угоду з турками й татарами. Як і не акцентується увага на тому, що добра половина армії повстанців — це татари кримського хана. Туреччина вирішила нанести дошкульний удар Речі Посполитій, використавши запорізьких козаків.

Які наслідки мала авантюра Хмельницького? Знищені численні міста й села, величезна кількість загиблих і полонених, багатократне падіння виробництва зерна, яке становило основу економіки, занепад міст як осередків торгівлі. Окрім того, суспільний розкол — «стара Русь», власне православна руська аристократія, не сприймає козацтва. Так само, як козацтво, не сприймає аристократію. Хмельниччина, зокрема, стала не останньою причиною того, що чимала частина руської православної шляхти вирішила «покинути свій народ», відійшла від православ'я та прийняла католицизм. Завдяки Хмельниччині ми значною мірою втратили свою еліту, а також частково міщанство — динамічні й заможні верстви населення. Ми перетворилися в плебейський народ, де основну масу становило селянство, над яким вивищувалися козаки. Чи можна це вважати досягненням? Зрештою, Хмельниччина в кінцевому рахунку не призвела до територіальної консолідації колишньої Русі (тепер уже України). Остання була розділена між Річчю Посполитою, Московією й Туреччиною.

Зате, можна сказати, народилася козацька Україна — ранньомодерна спільнота, що мала в перспективі шанс стати новочасною нацією. Правда, такою нацією могла б стати й «стара Русь». До речі, ви не задавали собі «крамольне» питання, чому рівень української національної свідомості високий не в «козацьких регіонах», а, як правило, в тих землях, де козацтва не було?

Народження «козацької України» було і болючим, і, скажемо так, багатопроблемним процесом. З приводу цього можна говорити багато. Але краще навести вірш «До рідного народу» Пантелеймона Куліша. Цей автор не лише ідентифікував себе як людину «козацького роду». Він у молоді роки був апологетом козацтва, добре знав різноманітні джерела, що стосуються історії козаччини. Проте в кінці життя в нього виробилося критичне ставлення до цього феномену, що знайшло відображення в згаданому вірші:

«Народе без пуття, без чести
і поваги,
Без правди в письменах, завітах
предків диких,
Ти, що постав єси з безумної
одваги
Гірких п'яниць, сіпак і розбишак
великих!
Єдиний в тебе скарб —
прапращурівське слово,
Закляв його Боян від кражі
й чудоядства:
Одно воно твого життя
міцна основа,
Певні шана дусі потуги
і багатства.
Це голос праведний до тебе
з домовини,
Промова душ святих, що марно
погибали
В страшенних злигоднях
двоїстої Руїни...
Останню козаки твоїм
тріюмфом звали.
О варваре сліпий! Покинь
тріюмфовати,
Потупся, счервоній од сорома
тяжкого:
Бо мають всі твої сусіди
що назвати
Своїм, а ти своїм не назовеш
нічого.
Що не здобув єси мечем серед
Руїни,
Все взяв утебе з рук премудро
твій добродій:
Шукаєш помацки десь іншої
Вкраїни,
І з материзною ховаєшся мов
злодій.
На-ж дзеркало: воно всесвітнє,
визирайся,
І зрозумій, який ти азіят
мізерний,
Розбоєм по світах широких
не пишайся,
Забудь свій манівець, козацький
пролаз темний,
І на культурну путь
Владимерську вертайся».

У ці слова варто вдуматися. Справді, Україна постала з «бездумної одваги». І творили її (на жаль!) часто «гіркі п'яниці й розбишаки великі». Не даремно Хмельницького називали «Богданом п'яним». А деякі небезталанні люди, що вкусили плодів вченості і, в силу певних обставин, опинилися на хвилі козацького руху, так і не стали кумирами цих «розбишак великих». Можна пригадати хоча б Івана Виговського чи Юрія Немирича.

Зовсім не безпідставні є закиди Куліша козакам щодо їхньої азіатчини, некультурності. Це те, що створювало (та й створює!) проблеми для української спільноти. Куліш намагався знайти вихід із цього становища — пропонував повернутися на «культурну путь Владимерську», тобто до надбань «старої Русі». Але на кінець ХІХ ст., коли був написаний згаданий вірш, це виглядало утопічно. Українська нація стала реальністю — зі всіма її вадами й перевагами.

Боюся, для багатьох щирих українських патріотів це прозвучить як блюзнірство, та все ж наважуся сказати: Донбас — це Запорізька Січ епохи індустріалізації.

ЧИ НАРОДИТЬСЯ «ДОНБАСЬКА НАЦІЯ»?

Те, що зараз відбувається на Донбасі, багатьом українцям видається дивним. Воно виходить за межі звичного нам світосприйняття. Адже що не влаштовувало донбасців? Центральна влада, яка тепер стала для них «київською хунтою», в їхні справи фактично не втручалася. Правили тут місцеві олігархи та їхні прислужники. Так би мовити, «свої хлопці». При цьому Київ виділяв чималі дотації, щоб підтримувати промисловість Донбасу. У культурному плані донбасці теж не мали проблем. Принаймні за російську мову й культуру ніхто тут нікого не переслідував. Радше, обмежували культуру українську.

І ось тепер Донбас «не хоче України». Реально воює з нею, незважаючи на те, що це веде до знищення Донбасу й приносить страждання його мешканцям. При цьому, схоже, антиукраїнські настрої не зменшуються. Можливо, навіть збільшуються. У районах Донбасу, які зараз перебувають під контролем української влади, місцеві жителі не дуже її вітають. Значна частина з них продовжує симпатизувати «своїм» — реальним сепаратистам, які кинули Донбас у вир війни. Принаймні про це засвідчили останні вибори — як до Верховної Ради України, так і псевдовибори у т. зв. Донецькій та Луганській народних республіках. Так, вибори до Верховної Ради засвідчили як низьку явку виборців на Донбасі, так і те, що ці виборці й далі підтримують опозиційні сили до нинішньої української влади. Щодо псевдовиборів у «ДНР» і «ЛНР», то, попри різні нюанси, вони показали, що все ж таки чимало донбасців симпатизує сепаратистам.

Розумію: будь-яке порівняння «кульгає». Та все ж... Чи не здається вам, що сьогоднішня ситуація з Донбасом багато в чому нагадує Хмельниччину?

Почнемо з витоків. Донбас, як і Запоріжжя, належали до «неосвоєних» степових просторів — Дикого поля. І в період середньовіччя, і в ранньомодерні часи це переважно був терен, де жили кочівники. Поступове освоєння цих земель осілою людністю почалося з кінця XVIII ст. Приблизно через сто років розпочалася їхня інтенсивна індустріалізація.

У результаті індустріалізації сюди хлинув потік мігрантів з різних куточків Російської імперії, а пізніше — Радянського Союзу. Донбас, як і колись Запорізька Січ, перетворився в такий собі плавильний котел представників різних етносів. Були тут українці, росіяни, євреї, татари, представники кавказьких народів тощо. В умовах існування Російської імперії, а потім Радянського Союзу цей «інтернаціонал», закономірно, отримав російський характер. Панівною стала російська мова, орієнтація на російську культуру.

Донбас, як і Запорізька Січ, притягував до себе людей, що мали проблеми із законом, яким некомфортно було жити в суспільстві із сильними традиціями. На Донбасі легше було «сховатися», він ставав такою собі вольницею «гірких п'яниць, сіпак і розбишак великих». Не дивно, що рівень злочинності в цьому регіоні є одним із найвищих в Україні.

Боюся, для багатьох щирих українських патріотів це прозвучить як блюзнірство, та все ж наважуся сказати: Донбас — це Запорізька Січ епохи індустріалізації.

А тепер повернемося безпосередньо до Хмельниччини. Тоді Наддніпрянщина, власне Україна, повстала проти центральної влади Речі Посполитої, як зараз Донбас повстав проти «київської хунти». До речі, у той час Річ Посполита була однією з найбільш толерантних і демократичних держав Європи. Причому ця демократичність була настільки широкою, що часто робила неефективними дії центральної влади. Майже те ж саме маємо в сучасній Україні.

Тодішня Наддніпрянська Україна, що входила до складу Речі Посполитої, так само слабо контролювалася центральною владою, як і Донбас за часів незалежності контролювався владою київською. Наддніпрянська Україна, маючи величезні багатства, стала розплідником різного роду магнатів-олігархів, як і сучасний Донбас. Наприклад, тодішня Наддніпрянщина породила скороспілого магната Ярему Вишневецького, Донбас — олігарха Ріната Ахметова.

Хмельницький та його козаки зуміли здобути низку перемог над військом Речі Посполитої, бо їм Туреччина й Кримське ханство надали значну військову підтримку. Без цієї підтримки в них шансів на успіх практично не було. Те ж саме можна сказати про «ополченців Донбасу». Без підтримки Росії вони би вже давно припинили своє існування.

Так, як Хмельниччина в кінцевому рахунку привела до великої Руїни, так само й нинішнє «повстання» Донбасу проти «київської хунти» призведе до руйнування цього регіону.

Але тут є питання, над яким ми не задумуємося. Хмельниччина привела до руйнування староруської етнічної спільноти й сприяла становленню на її основі нової спільноти — української. Що породить «повстання» на Донбасі?

Не секрет, що й за часів СРСР, і навіть за часів незалежної України тут культивувалася ідея «особливості» цього регіону, що так чи інакше працювало на вироблення «донбаської ідентичності». Зараз маємо купу різних символів, створених не без допомоги російських спеціалістів, які працюють на цю ідентичність — прапори, герби, гімни «ДНР», «ЛНР», нещодавні «інавгурації» їхніх «президентів» і т. д. і т. п. Звісно, можна це трактувати як поганий водевіль. Але ж на Донбасі чимало людей цей «водевіль» сприймають цілком серйозно. Однак справа не лише в цьому.

Так, Хмельниччина призвела до численних жертв з обох сторін — як з боку «поляків», серед яких насправді було багато русинів-українців, так і серед козаків-українців. Це стало однією з суттєвих причин взаємної ненависті, часто ненависті ірраціональної, яка дає про себе знати до дня сьогоднішнього. Ми й далі в нашій літературі розповідаємо про «звірства» поляків щодо українців. А поляки це саме роблять, розповідаючи про нас.

Але чи не породить сучасна війна на Донбасі таку ж ненависть? Хіба діти батька, який загинув на цій війні, захищаючи Україну, не відчуватимуть ненависті до донбасців? А діти загиблого «донбаського ополченця» любитимуть «укрів»? І чи не приведе ця війна до чіткого розмежування українців та донбасців.

Напевно, найближчим часом Донбас чекає велика руїна, як це було з Україною після Хмельниччини. Які будуть її наслідки? Народження нової етнічної спільноти, «нації», що постане з «бездумної одваги»? Чи все ж таки «зникнення Донбасу».

Розумію, ці міркування в багатьох викличуть негативну реакцію. Адже вони ламають милі нашому серцю стереотипи української історії. Проте, якщо хочемо чогось навчитися у цієї «вчительки життя», то варто не лише шукати «славу» в минулому, а й тверезо дивитися на нього, звертаючи увагу як на досягнення, так і на проблеми. Тоді є шанс уникати «родимих» помилок у майбутньому.

Петро КРАЛЮК, «День».

Loading...

Думка авторів може не збігатися з позицією редакції, але свобода слова понад усе.
Свої роздуми надсилайте за адресою: vb@rivnepost.rv.ua з темою «Я так думаю»
 
Читайте також:

Сергій Бовикін: «Втрати - в котлах чиновників»
№81, 10-11-2014

Василь Степовий: «Про на­ці­ональ­ність - в «особливі відмітки»
№75, 17-10-2014

Сергій ШТУРХЕЦЬКИЙ: Важкий день мільярдера Джана
№74, 15-10-2014

Стомільйонні інвестиції в Рівне лежать поки що на столі у міського голови

Мирослав Семанів: «Реінкарнація корупціонерів»
№69, 25-9-2014

Олеся АНТОНЕНКО: Звідси - тільки двохсотим, або трьохсотим…
№62, 3-9-2014

Хіромант Жанна Табачук: «Лад наведуть військові»
№56, 11-8-2014

Дмитро ТАРАСЮК: «Закон як дишло»
№49, 16-7-2014

Юрій Трачук: «Правий сектор» воює проти ЄС та США, а не Росії?
№46, 4-7-2014

Я – патентний повірений, захищаю інтелектуальні права. А вчора рівненський "Правий сектор" називав мене "москальським посіпакою"…

Втрачаємо гумус!Наслідком зміни клімату може бути не лише підвищення температури повітря, а й погіршення стану ґрунтів і, зрештою, опустелювання
№41, 16-6-2014

Хочуть закрити хоспіс у Дубні, але ж ніхто не знає, що чекає нас у майбутньому і де ми знайдемо свій останній притулок у хворобі чи в старості
№33, 13-5-2014

Лист-звернення жителя м.Дубно, працівника ВКНЗ «Дубенський медичний коледж» Рівненської обласної ради Гаращака П.Й. до громадськості Рівненщини.

Психолог, хіромант Жанна Табачук: «Жінка, допоки невідома широкому загалу, зможе повести за собою народ — їй повірять і Схід, і Захід»
№30, 24-4-2014

Реклама на сайті

Наповнення © «Рівне Вечірнє», (с) 2003-2016. Оновлюється щодня.
При використанні матеріалів посилання на www.rivnepost.rv.ua обов’язкове.
Програмування та дизайн © «Рівне Вечірнє»
Засновник — Микола НЕСЕНЮК. Головний редактор — Валентина ШАХ valensrv@gmail.com. Редактор сайту — Алла Садовник allasadovnuk@i.ua.
Адреса для листування з редакцією: rivnepost@gmail.com. Редактор он-лайн новин — Жанна Пінчук pinkrime@gmail.com.
Телефони редакції: (0362) 62-56-54, 62-56-55
@ — друкується на правах реклами.

Яндекс цитирования Яндекс.Метрика