Хімбуд
Нинішнє покоління рівнян навряд чи здатне уявити собі існування нашого міста без хімічного комбінату, який нині прикрашає краєвид на захід від Обарова. З легкої руки комуністичних ідеологів впродовж двох десятиліть ця споруда звалася «Азотом», що навряд чи буде правильно. Азотом можна назвати все, що довкола нас. Бо ж саме з азоту складається на три чверті повітря, яким ми дихаємо, коротше, уся навколоземна атмосфера.
А почалося все зовні непомітно. Приблизно році так у 1965-му до числа заміських автобусних маршрутів додався ще один. Маршрут звався «Ровно — Хімбуд». Що то за новий населений пункт — власне жителів міста мало цікавило. Бо це була тоді звичайнісінька «хімія», як на тюремному жаргоні звали відбування ув’язнення на «будовах народного господарства».
Поясню для молодих, що в ті роки, власне, як і в усі роки комуно-соціалізму, народ не виявляв жодного бажання попрацювати на ударних новобудовах. Все, чим пишалася тоді наша соціалістична батьківщина, все, на чому будують нині свої капітали нові українські промисловці, було зведено руками підневільного народу. Основну масу робітників десятки років становили на промислових новобудовах або ув’язнені, або солдати, або «хіміки».
Останні вже відбули частину своїх вироків власне у «зоні» і щоб від них було більше користі, їх відправляли на більш легкий режим. Фактично це була вже не тюрма. «Хіміки» були зобов’язані лише працювати на визначених об’єктах і жити у спеціальних «містечках», які охоронялися не так суворо і з яких цілком офіційно можна було їздити до міста.
«Хіміків», які почали з’являтися поблизу вокзалу та базару (а де ще можуть кучкуватися приїжджі), місто спочатку зустріло з пересторогою. Як-не-як, а справжні «зеки», лише відпущені погуляти. Кримінальних відділів у газетах тих років не було, тому чутки про злочини «хіміків», в основному крадіжки, розповсюджувалися поміж людей усно.
Також без допомоги влади і преси встановився контакт між підневільними будівельниками і певною частиною рівнянок, які потребували чоловічої уваги. На відміну від «вільних», приїжджі «хіміки» були не дуже розбірливими, тому знайти собі серед них кавалера не було особливою проблемою навіть для не дуже привабливих і не дуже молодих жінок.
Автобуси «на Хімбуд», з яких ми почали, стали з тих часів невід’ємним атрибутом життя Рівного. Спочатку автобуси возили справді лише будівельників. Не «хіміків», які жили у збудованих ними самими бараках, а звичайних працівників, потреба в яких поступово почала з’являтися.
Другий етап «хімізації» Рівного почався тоді, коли вчорашні зеки зробили більшу частину найважчої роботи, на яку народ не йшов ні за які гроші. Працею ув’язнених були утворені досить комфортні робочі місця, на які люди почали з’їжджатися з усього Союзу. Практично у всіх російськомовних школах Рівного у другій половині 60-х років, зявилося значне поповнення, яке складалося із дітей інженерів, що прибували налагоджувати новий комбінат, котрий попервах звався «Ровенський завод азотних добрив». Через місто, а іншої дороги тоді не було, пішли цистерни з першою продукцією заводу — аміаком. Автоцистерни розповсюджували самі знаєте який запах і вводили в оману домогосподарок, які були не дуже сильні в хімії.
Домогосподарки вимушені були нюхати аміак тоді, як займались вечорами екзотичною як на сьогодні справою — чекали сміттєвоза. До якогось часу, поки Рівне було маленьким, сміття народ скидав куди хотів. Згодом цей процес почали налагоджувати, закривши всі сміттєзвалища і пустивши вулицями машини для збирання сміття. Щовечора мешканці багатоквартирних будинків збиралися на вулиці з відрами зі сміттям. Стояли собі очікуючи, заодно і новинами обмінюючись. Чи не було тоді сучасних сміттєвих баків, чи просто до цього ще не додумались — невідомо.
Саме у таких чергах із сміттям люди могли звернути увагу на зміни у довколишньому житті. Однією із таких змін стало будівництво нового району для «хіміків». Не для тих, хто відбував строки і жив у бараках, а для тих, хто прибув до Рівного працювати з інших країв разом із сім’ями. Перших новоприбулих селили у звичайних новобудовах. Згодом пішли чутки, що в полі за цегельними заводами буде збудоване для них спеціальне місто на сорок тисяч населення. Це вже потім містечко хіміків назвали «Ювілейним» на честь 50-річчя Радянського Союзу, яке сталося у 1972 році. Саме тоді були здані два перші будинки, які стовбичили посеред чистого поля. Номери цих будинків 277 і 279 на нинішній Соборній. Вони тепер зовсім непомітні посеред давно збудованого-таки мікрорайону. Немає вже Союзу, на честь якого назвали цей район, а він стоїть нам на радість, розпочавши, як і вся структура нинішнього «Рівнеазоту», свою історію із Хімбуду шістдесятих років.
Та це я вже потроху перебрався у сімдесяті. Напевно, час прийшов. Про шістдесяті майже все згадано, а сімдесяті, коли я був вже свідомим будівником комунізму, також минули дуже давно і мало хто про них у Рівному пам’ятає.
