Що могло бути легше, ніж передруковувати з московських газет новини про кіркорових і додавати до них програму телебачення? Приблизно так виглядали тоді дев’яносто відсотків місцевих видань. Згодом з’явився Борис Ложкін, який успішно легалізував в Україні купу московських видань, додавши до них примітку «в Украінє». Про тодішнє телебачення, яке перейшло з мексиканських серіалів на російські, страшно згадувати.
Таким чином, на початок двотисячних російська мова в Україні не лише відновила свої позиції, а й посилила – у нас на Волині російськомовна газета «Факти», що коштувала дешевше за папір, на якому була надрукована, мала шалений успіх. А що вже казати про Київ чи східні області! Все міг змінити 2005-й, коли на хвилі «помаранчевої революції» мав місце патріотичний підйом. Але не сталося – Ющенко боявся образити росіян, і все відкотилося назад. Ще один шанс був 2014-го, але тоді сталося навпаки – пригадайте, як «Львов гаваріл па-русскі»! Порошенко теж чогось боявся, тому чинний мовний закон був прийнятий за кілька хвилин до приходу Зеленського і впроваджувався дуже повільно.
Здавалося, що все змінилося після 24 лютого. Мова агресора стала непристойною – з ефіру радіо зникли російськомовні пісні, всі публічні люди згадали, що чудово знають рідну мову. Те, що слідом за російською мовою йдуть російські танки, стало ніби зрозуміло усім! Але ніт! Вчора побачив рейтинг українських “відеоблогерід беззаперечних лідерів виключно російськомовні із більш чи менш пристойними прізвищами. Всі вони українці і добре знають рідну мову. Але вважають, що говорити нею з публікою невигідно! Ось і виходить, що вони «борються з ворогом» його ж мовою!
Як на мене, так не буває. Не знаю, чи усвідомлюють ті, хто збирає мільйонну аудиторію, говорячи російською, що вони працюють на ворога. Свідомо чи несвідомо. Бо що кажуть наші вороги, йдучи нас вбивати? Що немає ніяких українців!
