Дуст
Окрім пам’яті про побачене і почуте, існує ще й пам’ять про понюхане. Напевно, кожному з вас доводилось хоч раз почути запах, який би нагадав вам щось давно забуте. Причому нагадав настільки сильно, що пригадуються найменші подробиці подій, супроводжуваних цим запахом. Тому спогади про Рівне, яким воно було у 60-ті роки минулого століття, викликаються не тільки збереженим у пам’яті виглядом вулиць та площ, звуками музики, кадрами кінофільмів чи рядками друкованих текстів. Справжній спогад, спогад очевидця, невідривний від запахів. Жодна книга чи кінофільм, жодне фото чи архівний документ, скільки б над ним не працював, не нададуть спогадам стільки достовірності, скільки надають запахи.
Сучасні місцеві науковці, які мудрують над тим, кому б ще поставити в місті пам’ятник, кого б ще занести у число історичних персонажів історії Рівного, займаються цим у кращому разі у залах бібліотек, кабінетах музеїв чи університетів. У гіршому — за склянкою кави в атмосфері невимушеного спілкування. Сказати, чим пахло колись на вулицях Рівного, вони не здатні. І ніякі документи тут не допоможуть. Не знаю, чим пахло у Рівному за часів Марії Несвицької чи Уласа Самчука, монументами яким останнім часом «прикрасили» центр Рівного. Бо у ті часи я у місті ще не жив. Зате точно пам’ятаю головний запах шістдесятих років.
Запах цей пройшов через усе моє щасливе дитинство, провів мене у складну юність, з роками слабшав і загубився десь на зламі епох, назавжди залишившись у минулому. Це був запах дусту. Для тих, хто не зорієнтувався, поясню, що дустом у вигляді білого порошку санітарні служби регулярно посипали колись помийні ями та туалети, аби звідти не розповсюджувалась інфекція. А посипати цим дустом у шістдесяті роки в Рівному треба було багато чого. Головним об’єктом посипання, а значить, і того самого запаху, були туалети загального користування. На початку шістдесятих такими туалетами були практично всі місця, де громадяни справляли природні потреби.
Зізнаюсь, що я одразу хотів назвати цей розділ спогадів саме так — «туалети». Але здобуте у ті ж часи виховання не дало мені цього зробити. Рука не піднялася написати такий заголовок. Отакі вони — тяжкі наслідки колишнього виховання. З тих самих часів я і досі не можу вголос матюкатися. І про себе теж. Хіба що впаде раптом на голову. Тоді чистоти мови не гарантую. Али мова у нас тепер про чистоту повітря.
Відсутність каналізації, яка у старих рівенських будинках представляла собою елементарний «злив» і здатна була приймати виключно дощову воду або воду з умивальника, зумовила існування сотень, якщо не тисяч вигрібних ям, де і збиралися продукти людської життєдіяльності. Згори на таку яму ставили або місце для викидання відходів господарювання, або будочку простої архітектури з кількома отворами у підлозі. Громадянам залишалося лише влаштуватися над цим отвором, щоб спрямувати належне саме туди.
Така система в чомусь була зручнішою за нинішні унітази, які, окрім водогону та каналізації, потребують ще й елементарної акуратності в користуванні, через відсутність якої виходять з ладу або виглядають антисанітарно. Натомість пошкодити круглий чи фігурний отвір у бетонній чи дерев’яній підлозі неможливо. Можна лише забруднити. Саме проти забруднення і застосовувався пахучий порошок-дуст, який потужно перемагав характерний для вбиральні запах, не даючи тому оволодіти навколишніми вулицями та подвір’ями.
Ще раз нагадаю, що тоді громадськими вбиральнями були практично всі міські відхожі місця. Можна було зайти у будь-яке подвір’я і скористатися наявною там будкою. Стрімке зростання населення Рівного призвело до того, що саме у шістдесяті роки ця система, яка досі працювала, треба думати, століттями, почала давати тріщини. Геніально прості туалети з вигрібними ямами вже не вдовольняли зростаюче число користувачів. Згадані будочки у дворах, якщо їх не прибирати щодня, а туди ходять сотні людей, швидко набувають такого жахливого стану, що ніякий дуст не допоможе. Збентежені жителі навколишніх будинків почали тоді вішати на дверях сортирів замки, ставлячи інших бажаючих «сходити» у безвихідь. Побачити це явище нескладно і тепер. Варто зайти у двір управління залізниці у самісінькому центрі Рівного і побачити ці самі замки на стареньких будках-вбиральнях. Ще малим я жартував з приводу цих замків, припускаючи, що господарі бояться, аби зловмисники із тих вбиралень нічого не поцупили.
Насправді смішного було небагато. Реально чистих і доступних туалетів у місті майже не залишилось. Виручали хіба що туалети у дворах міських шкіл, які були просторими і які щодня прибирали. Тепер таких туалетів при школах залишилось лише три-чотири. Хоч бери і оголошуй їх пам’ятками архітектури разом із написами і малюнками на стінах усередині. Першими громадськими «ватер-клозетами», тобто такими туалетами, де застосовувався змив водою, були такі заклади на вокзалі, на вулиці Шкільній, а також на Карла Маркса і в парку Шевченка позаду концертного залу. Щоправда, вода для змиву текла там за дивовижним алгоритмом, який ніколи не збігався з процесом наповнення приміщення тим, що слід було змивати. Такий туалет на вокзалі існує і досі, на Шкільній він простояв у первинному вигляді до середини дев’яностих, у парку самозачинився, а на місці вбиральні на Карла Маркса нині стоїть піцерія на Пересопницькій. Окрім цих умовно охайних закладів, можна було в критичний момент забігти у кінотеатр, яких у центрі було аж п’ять. Контролери в кіно, як правило, входили у становище і без проблем пропускали до туалетів з вулиці. Отак ми і жили тоді, вдихаючи запах дусту як невід’ємну частину навколишньої атмосфери.
Що цікаво, зростання міста вп’ятеро дотепер так і не призвело до побудови в центрі Рівного нових вбиралень. Дустом у нас вже ніде не пахне. Пахне тим самим, що той дуст мав дезінфекувати сорок років тому. До сотень нових магазинів і кафе, десятків торгових центрів і пам’ятників наша влада так і не спромоглася додати хоча б один-два нормальні туалети. Хоча б для гостей міста. Сорок років тому, аби не бігти у кущі чи під’їзд, народ принюхувався і рятівний запах дусту безпомилково приводив їх у потрібне саме у цей момент місце. Тепер, коли інколи «прихопить», можна не принюхуватись і не приглядатись. Нема запаху дусту — нема і туалетів!
