Музика
У шістдесяті роки минулого століття музика в Рівному звучала всюди. Корені цього явища сягали ще кінця тридцятих років, коли у приєднаних до СРСР областях була проведена так звана радіофікація. На практиці це означало, що на вулицях і майданах усіх без винятку міст і сіл з шостої ранку до одинадцятої вечора гриміли встановлені на стовпах гучномовці, які транслювали програму московського радіо з місцевими включеннями. Народ у шістдесяті роки називав ті гучномовці на стовпах «матюгальниками», а їхні аналоги на кухнях комунальних квартир — «брехунцями». Подітися від того радіо не було куди. Сигнали точного часу наздоганяли всюди, разом із музичними фрагментами програм, які йшли після новин.
Саме у шістдесяті роки практику вуличної радіотрансляції централізовано припинили. Але гучномовці не забрали. Вони мали в разі чого інформувати населення про щось надзвичайне, стихійне лихо, вороже бомбардування і тому подібне. Вимкнуто було лише вуличні гучномовці. Ті ж, які були відомчими, продовжували гриміти день за днем. Якось звично було всім, що радіо грає, тому й гучномовці продовжували працювати по-старому на території підприємств і організацій, а також у громадських місцях: парках, стадіонах, пляжах, базах відпочинку, піонерських таборах і так далі.
Після скасування щоденних вуличних радіотрансляцій господарство, яке забезпечувало цю трансляцію, було частково залишено зв’язківцям, а частково передано підприємствам. Що транслювати по тих гучномовцях — ніхто не казав. Тому й вийшла тоді на вулиці Рівного нечувана досі хвиля естрадної музики. Система стаціонарного транслятора передбачала можливість не тільки подавати на гучномовець радіопрограми, а й говорити щось у мікрофон або вмикати програвач із платівками. Найчастіше «радисти» використовували останній режим, вмикаючи народу платівки на власний смак. Або ті, що були в наявності.
Так, наприклад, радист міського стадіону «Колгоспник» не мав, напевно, іншої платівки, окрім тої, на котрій приємним баритоном співалася пісня «Как праважают пароходи» і ще три твори подібної ж романтичної тематики. Гадаю, що фізкультурники, які займалися тоді спортом на стадіоні, а також глядачі, які приходили на футбол (до, після і в перерві футбольних матчів теж гриміла музика), вивчили ті чотири стадіонні пісні напам’ять. Я особисто досі готовий наспівати кілька куплетів, хоча сорок років пройшло.
Неподалік стадіону була «конкуруюча» музика, яка гриміла з гучномовця на станції дитячої залізниці. Там були свої платівки, більш веселі й динамічні. Те ж саме крутив радист на пляжі у Басовому Куті. Окрім того, постійно грала музика з репродуктора у парку Шевченка, яку по вихідних доповнював радист військової частини, що була розташована тоді на місці нинішнього кварталу дев’ятиповерхівок навпроти Покровського собору. Далі естафету підхоплював радист автобусного парку, який теж крутив музику, аби водіям було веселіше готуватись до рейсів. І так далі аж до дерев’яного ще старого мототреку. Музика з гучномовців лунала на перервах у школах, а також на території практично кожного хоч трохи помітного закладу.
Репертуар тої музики був досить обмежений. Вся доступна тоді радянському слухачеві естрада вміщалася на п’яти-шести платівках-збірниках серій «Музикальний калєйдоскоп» та «Всєм, кто любіт пєсню». Вміщені на платівках цих випусків пісні автоматично ставали тоді всесоюзними хітами. Музика там була різна: від «Черемшини» до «Бітлз», чию пісню чомусь назвали на платівці «народною».
На таку про себе музичну турботу народ почав у ті часи масово відповідати. Відповідь ця полягала у виході на вулиці власників портативних радіоприймачів, які тоді щойно з’явилися у продажу і звалися «транзисторами». Радість слухання «транзистора» його власник прагнув розділити з перехожими, тому молоді люди з ввімкнутими радіоприймачами були у ті часи на вулицях звичним явищем. І що найцікавіше — приймачі здебільшого були настроєні не на радянські музичні радіостанції «Маяк» та «Промінь», а на польське та румунське (!) радіо. Це радіо дуже добре приймалося на довхих хвилях і там було набагато більше сучасної музики. Супровід цієї музики румунськими новинами про «товаришула Ніколає Чаушеску» або польскими про «польський звйонзек партій роботнічих» нікому не заважав. Багаторічна звичка народу пропускати новини повз вуха допомагала сприймати румунську чи польську радіоговірку як спів птахів.
У чому був феномен постійного звучання музики на вулиці у ті роки? Можливо, у старшого покоління музика на вулиці викликала хороший настрій, а може, просто тиша викликала дискомфорт у людей, які народились і виросли під звук «матюгальника»? До того ж музика привертала до себе увагу. Люди знали, що там, де грає музика, щось відбувається. Це не була ще реклама у нинішньому вигляді, а такий собі наївний її прототип.
Приблизно на рубежі шістдесятих-сімдесятих років неорганізований музичний супровід життя рівнян став потроху організовуватись. Насамперед вийшла постанова міськвиконкому про дотримання тиші після 23-ї години. На того, хто вмикав гучну музику пізніше, могли поскаржитись. Не знаю випадків, щоб когось за ту нічну музику покарали, але поступово вечорами на вулицях і у дворах стало тихше. До того ж, нове покоління вже не хотіло слухати аби що. Вибір, пропонований тоді радіопередачами та магазинами грамплатівок, молодь уже не влаштовував. Люди купували магнітофони і переписували туди таку музику, яку не продавали в магазинах і не передавали по радіо. Але це вже була інша музика, яка заслуговує окремої розповіді.
