— Тебе не лякає, що твої книжки, зокрема «Перламутрове порно», можуть стати настільною книжкою 20-річних дівчат?
— А чому це має мене лякати? Те, що ми робимо у музиці та літературі, я називаю «для красивих і гордих сук». Це все для жінок, які не бояться щось зробити не так, вони хочуть експериментувати, вони відчувають свій внутрішній вогонь. Вони кажуть: «Я стерва, тому в мене все вийде». І їхнє світосприйняття не залежить від кількості грошей, канонів, стандартів глянцевих журналів. І це добре, якщо моя книжка є настільною. Там є багато думок, які б я зараз вже не казала. Але я вважаю позитивним те, що ці речі допоможуть якійсь дівчині з далекого міста щось зрозуміти, проявити себе творчо. І мені все одно, чи увійду я в історію літератури, мені важливіший контакт з живими людьми.
— Тобто літературний олімп не приваблює?
— Якби мені дали Шевченківську премію, мене б це дуже засмутило — це означало б, що я пишу про якісь буряки. Мені хочеться творити для людей, яких менше. Мої читачі й слухачі — найкращі, бо це люди з живим серцем і живим розумом, критичним і дуже «стьобним».
— Ірена Карпа більше письменниця чи співачка?
— Насамперед вона Ірена Карпа. Я не ототожнюю себе з жодною з цих ролей. Зараз для мене пріоритетом є музика — нову книжку я дописала, вона вийде взимку. Наразі гурт «Фактично самі» пише альбом, кожен учасник думає про назву. У моєму варіанті це «Факля» — у словнику Грінченка означає «смолоскип». Я відчуваю себе не так співачкою, як співавтором — втручаюся у процес аранжування, написання музики — це для мене дуже важливо.
— А як тоді ти можеш охарактеризувати саму себе?
— Насправді я не знаю. Я хочу уникати цього «я» — зрозуміла, що не можна якісь свої рефлексії безбожно усюди тулити. Я від себе трохи втомлююся. Я хочу, щоб у мене було менше якихось егоїстичних моментів, менше відчуття власної важливості, яке насправді заважає людям розвиватися. Коли ти «попускаєшся», починаєш дивитись на себе з іронією і «стьобом», одразу починає все виходити — гроші приходять, ненависть зникає.
— Музичні критики кажуть, «Фактично самі» в Україні з’явилися надто рано…
— Якщо так кажуть, то це не може не радувати — з погляду мистецтва, будь-що, що з’являлося, варте уваги, завжди випереджало свій час і тому залишається більш «довгограючим», ніж сучасні проекти-одноденки. Таку музику можуть не всі розуміти, свого часу багато геніїв повмирали взагалі невідомими та невизнаними. Думаю, з нами такого не станеться, все-таки існує група людей, яким подобається, думаю, елітна музика. Музика — це найважливіше, до чого мені довелося долучитись, але тут моя роль незначна — я лише складаю мелодії й тексти, а хлопці вже створюють те, що чують слухачі.
— Ти не любиш «попсу» і це факт. Але ж твоє обличчя стало відоме після «розкрутки» саме «попсового» дуету з Дімою Корсом і пісні «Забывай». Не соромно за ті часи?
— Зовсім ні, пісня була ж наша, просто перекладена російською. Мене не особливо переймало, чи буде моє обличчя відомим. Все відбувалося дуже вчасно. Можна проплатити ефір, стати вмить відомим і всіма коханим, як це роблять наші дівчатка-«співаючі труси». А потім втратять коханця і все, що мали. Через це можна застрелитись. А коли ти робиш щось стабільно, твоя популярність не зашкалює, спокійно пишеш певну кількість пісень і книжок — це нормально.
