Танці
Одним із атрибутів життя Рівного у шістдесяті роки були танці. Танці не в широкому значенні цього слова, а в цілком конкретному. Танці були у ті часи чи не єдиним масовим і загальнодоступним організованим способом відпочинку молоді. На той час танці як захід, або, мовою напівграмотних чиновників, «міроприємство» існували у двох видах. Першим і наймасовішим були танці у всіх місцях організованого відзначення свят. Саме у ті часи, особливо після кінофільму «Карнавальная ночь», танці почали організовувати всюди — від промислових підприємств і державних установ до навчальних закладів.
Тоді всюди, у кожній, навіть малюсінькій конторі, були «червоні куточки» чи «ленінські кімнати», які стояли порожніми і заповнювалися лише у дні офіційних партійних, профспілкових чи комсомольських зборів. Збори також бували святковими і загальними. В народі такі збори називали «торжествєно». Так і казали: «Ти був на торжествєном?». Або: «Батькові премію на торжествєном дали!».
Траплялося таке лише декілька разів на рік. Мінімально — тричі: на 1 Травня, на 7 листопада та на Новий рік. Окрім цього, приводами для загальних урочистих (торжествєних) зборів могли бути 23 лютого, 8 Березня та професійне свято тої чи іншої організації на зразок Дня будівельника, Дня текстильника, Дня міліції і так далі. Окрім власне зборів, за наявності ентузіастів, були також буфет і танці. З буфетом було складніше, та й не думали тоді про це. А ось танці організовували всерйоз: запрошували музикантів, святково оформляли зал. Залишалось лише розсунути по кутках стільці й танцюй скільки завгодно!
Звісно, що це все робила молодь. Яка у ті часи якраз змінювалась і приносила з собою нові танці. У ті часи танці були більшим, ніж просто вечір із музикою, на якому молоді люди могли провести разом час, повеселитися, познайомитися і таке інше. Танці були тоді місцем історичного зламу у свідомості людей. Бо чим були танці у старій сталінській версії цього заходу? Оркестр грав вальси, танго і фокстроти, кавалери запрошували дам і навпаки. Плюсом такої форми танців, як тепер виглядає, була необхідність вміти танцювати хоч щось! Хоч польку яку захудалу!
Та не до польок було тоді передовій частині молоді Рівного. На країну йшов наступ ворожої буржуазної ідеології. Першу атаку здійснив твіст. Цей запальний танець виконувався ще у парах, кавалери ще були у костюмах чи хоча б брюках, а дами — у сукнях чи спідницях. Грати твіст могли ще ті, колишні оркестри, які супроводжували танці на стаціонарних майданчиках.
Такими майданчиками у шістдесяті роки в Рівному були галузеві клуби чи будинки культури. Першим із заходу був Будинок офіцерів, танці в якому довгі роки залишались найконсервативнішими, музика старомодною, а публіка… Досить згадати, що у кінці шістдесятих танці у Будинку офіцерів називали танцями у «будинку престарілих». У центрі міста головні танці були у Будинку культури залізничників, який тоді закривав із заходу Театральну площу і до наших днів не зберігся. Там на танцях грав найкращий, як я тепер розумію, джаз-оркестр. Але публіці, більшість якої становила приїжджа молодь, було мало діла до того джазу. Найбільш прогресивна молодь ходила на танці у Будинок культури будівельників. Ним став у шістдесяті роки колишній драмтеатр на вулиці Поштовій у закутку навпроти Свято-Воскресенського собору, який тоді, у свою чергу, був перепрофільований на склад. Тепер у тому будинку культури знаходиться організація «Інваспорт». Три названі танцмайданчики працювали з вересня по травень по вихідних. Танці проходили від восьмої до десятої або одинадцятої години. Вхід на танці був платний. Всередині був гардероб і туалет. Буфетів не було, тому народ або приносив випивку-закуску із собою, або випивав-закушував до і після танців. Влітку єдиний стаціонарний танцмайданчик був у парку ім. Шевченка і в народі звався «пательнею».
Саме на вказаних майданчиках пролягав тоді фронт ідеологічної боротьби. Передова частина молоді вже знала, що таке рок-н-рол, і прагнула танцювати ритмічні танці під західну музику. Звісно, що дозволити таке радянські клуби радянських залізничників, будівельників і офіцерів не могли. Але вода камінь точить. Ритми нового танцю шейк, виконавці якого мали трястися у ритмі музики не обов’язково попарно, рвав ідеологічні греблі й заповнював собою танцмайданчики. Виглядало це так: спочатку оркестр виконував «обов’язкову програму», затверджену і підписану начальством. А ближче до вечора, з мовчазної згоди начальства, яке на той час йшло по домівках, наставав час шейку і молодь віддавалася трясінню з потрійною енергією.
Естрадні оркестри для нової музики підходили не дуже. Їм на заміну приходили гітарні ансамблі, яких у Рівному з’явилося одразу кілька десятків. За дві зими 1968-1969 та 1969-1970 років гітара остаточно перемогла. У Рівному настала «гітарна п’ятирічка». На підприємствах і в установах, у школах та інститутах з’являлися сотні хлопців, які, переробивши семиструнні гітари на шестиструнні, вивчивши кілька акордів та підключивши ці гітари до примітивих підсилювачів, уявляли себе новими «бітлами», граючи на танцях для сотень своїх однолітків. Але це були вже інші танці. Останні. Вже за кілька років, у середині сімдесятих, з’явились «дискотеки». Танцювати під «живий» оркестр у наші дні можуть собі дозволити тільки дуже багаті люди в дуже дорогих столичних ресторанах. Про музик, які грають нині по ресторанах Рівного з допомогою комп’ютерів, краще не згадувати. У далекій історії залишились танці шістдесятих років, коли танцювати під справжній «живий» оркестр можна було безплатно. Або майже безплатно.
