Кооперативщики
Не дивуйтесь, саме таким словом називали наприкінці вісімдесятих людей, які першими вловили свіжий вітер економічної свободи. Цим вітром повіяло від нового «закону про кооперативи», чи як він там звався, не пам’ятаю. Нові кооперативи не мали жодного відношення до споживчої кооперації, яка була на той час звичайною бюрократичною конторою. Слова «кооперативний», «кооперація», «кооператор» були тоді міцно пов’язані у свідомості людей із сільськими гастрономами, де продавали дорогу і низькоякісну ковбасу. Нові «кооператори» не мали із споживчою кооперацією нічого спільного. Реально це були перші бізнесмени, але сказати у ті часи слово «бізнесмен» було неможливо. Точніше, сказати було можна, але називатися саме так людям було ще зарано. Тому і були перші рівенські бізнесмени саме «кооперативщиками».
До цієї, ще веселої (про можливість рекету ніхто тоді й не здогадувався) компанії кооперативщиків першими долучилися ті, хто і в комуністичні часи не особливо напружувався на «трудовому фронті». Це були дрібні, як би тепер сказали, підприємці, які мали такий-сякий напівпідпільний приватний промисел. Серед моїх знайомих було таких чимало. Один шив вдома хутряні шапки, другий — шкірянки та дублянки, третій — джинси. Ще один виготовляв фотопортрети. Ще один майстрував рами для портретів. Щодо фахівців із дрібного ремонту, то їх теж вистачало. Кожен знав, у кого можна полагодити швейну машинку чи щось подібне.
Раніше всі ці люди змушені були десь офіційно працювати, займаючись власним бізнесом у вільний від роботи час. Хтось насправді працював в одному з державних побуткомбінатів. Хтось просто рахувався на роботі, навіть там не з’являючись. Один мій приятель, який займався пошиттям одягу, офіційно був сторожем в одній конторі. Чи сторожити у тій конторі не було чого, чи сторожив хтось інший, я не знаю. Знаю, що кваліфікований кравець жодного дня не сторожував.
Тож новий закон дозволив всім названим і неназваним майстрам офіційно займатися своєю діяльністю, об’єднавшись у кооперативи. Не всі одразу зрозуміли переваги, які давало нове законодавство. Переваги полягали в тому, що кооперативи, які мали працювати ніби за законами вільного ринку, заздалегідь не вкладалися в існуюче тоді законодавство. Тому одразу ж почали з’являтися численні схеми нарахувань і перерахувань коштів, внаслідок чого кооперативщики почали офіційно одержувати неймовірні на ті часи зарплати. Неймовірно, але податкової служби у нинішньому вигляді тоді не було взагалі.
Пригадую, як одержав завдання зробити для обласного радіо репортаж про нові кооперативи. Одним із них була проста майстерня з виготовлення якоїсь фурнітури, що знаходилась навпроти базару. Другим — будівельна організація під назвою «Фундамент», яку очолював такий собі Анатолій Пехотін. Обидва персонажі моїх репортажів не відрізнялися красномовністю, а якщо точніше, розводили перед мікрофоном кроликів (тобто белькотіли від хвилювання щось незрозуміле). Довелось витягнути рапортаж за рахунок авторського тексту, що загалом не віталося.
Від численних ініціатив і починів, про які доводилось мені тоді писати і розповідати, рух кооперативщиків відрізнявся принципово. Відчувалося, що кооперативи — це не чергова кампанія, яку незабаром забудуть. Хвиля підприємливих людей буквально за кілька місяців наплодила тих кооперативів стільки, що писати про них репортажі вже не було сенсу. Люди поспішали, коментуючи свій поспіх словами «куй желєзо, пока Горбачов».
Попервах здавалося, що підприємці поспішають тому, що бояться повернення назад. Бояться того, що назавтра згаданий Горбачов передумає і скасує економічну свободу, яку він дав громадянам. Насправді вони поспішали не тому. І не поспішали вони, як потім виявилося. Це на фоні «трудового ритму» тих, хто продовжував ходити на роботу в державні установи та на державні підприємства, кооперативщики виглядали такими метушливими. Ми ж бо ще не розуміли тоді, що у бізнесі інакше не можна: хто запізнився, той програв.
Приблизно в той самий час, що й кооперативи, почали з’являтися так звані малі підприємства. Ніхто тоді ще не здогадувався, що вони стануть не стільки підприємствами, скільки першим у новітній історії засобом зміни державної власності на приватну. Ще і мови не було ні про яку приватизацію, а спритні директори державних заводів та фабрик створювали всередині цих заводів і фабрик малі підприємства, через які і прокачували гроші повз державну кишеню до власної.
На фоні такої народної ініціативи особливо убого виглядали магазини. Купити там хоча б щось нормальне було вже практично неможливо. Більшість покупок здійснювалася на нових базарах, які почали з’являтися в Рівному. Загалом життя у місті виглядало тоді дещо чудернацьким. Більшість людей ще ходили на роботу за старими адресами, транспорт ходив ніби так само, але центр реального життя змістився із парткомів та директорських кабінетів донизу. Услід за першими кооперативщиками все більше людей починали працювати на себе. Це проходило паралельно із «човниковою торгівлею». Від тих, хто заробляв на життя простими поїздками на базари, кооперативщики відрізнялися вмінням організувати більш складний, ніж «купи-продай», процес виробництва і заробітку грошей.
Рух кооперативщиків, так само як і човникова торгівля, про зародження якої я писав у попередньому розділі, не мали у 1988-1989 роках жодного політичного забарвлення. Як тепер виглядає, саме тоді комуністична влада свідомо чи несвідомо втратила шанс очолити процеси, які відбувалися у суспільстві. Ні нові торговці, ні нові кооперативщики і гадки не мали протестувати проти існуючого ладу. Навпаки, вони були вдячні владі за надану можливість заробити більше грошей. Звідки ж тоді з’явилися у Рівному політичні активісти? Розповідь про це я розпочну вже у наступному розділі.
