Шерман і Марсуля
Згадуючи події, що відбувалися в Рівному під час зміни політичного ладу, не можна не назвати імен конкретних людей. Люди ці згадуються в історичних довідках, документах, мемуарах та ін. Щораз цей процес призводить до дивного результату. Прізвища людей, які реально щось робили, потроху забуваються, а залишаються лише ті прізвища, чиї власники про це окремо подбали. Навряд чи нинішнім рівнянам скажуть щось прізвища, винесені у заголовок цього розділу. Ніхто не помістить на меморіальні дошки їхні імена разом з іменами інших людей, які безкорисливо допомагали революції у 1989 році. Тоді, коли ще не було відомо, чим все закінчиться.
Почнемо із Шермана. Громадянин із таким прізвищем мав на той час сімдесят років і мешкав у старому дерев’яному будинку єврейської архітектури на вулиці Замковій перед приміщенням, де тепер знаходиться боксерський спортклуб. Тепер цей дім знесено. Будова на два поверхи належала родині Шерманів ще до другої світової війни, яку хазяїн пережив лише завдяки тому, що був у Червоній Армії. Після війни будинок Шермана був націоналізований, став багатоквартирним, а колишній господар одержав у ньому скромну житлову площу «на склад сім’ї».
На той час, про який ми тут згадуємо, старий Шерман був пенсіонером, але ще ремонтував іноді по старій пам’яті швейні машинки. Пенсіонер він був «язикатий», любив потеревенити «про політику» в компанії на лавочці чи на базарі. Чого було боятися старій людині? У вісімдесяті роки Замкова була тихою вуличкою. Ніхто тоді не здогадувався, що за кілька років тут вируватиме промтоварний ринок. Будинок Шермана був призначений під знесення згідно з державним генпланом. Мешканців будинку виселили, а сам Шерман виселятися не захотів. Він не вимагав дати йому якесь особливе житло. Пенсіонер продовжував вважати будинок своєю власністю, а влада, що було дуже дивно, не заперечувала.
Оскільки сам старий будинок із рипучими дерев’яними сходами був старому Шерману не потрібен, частина першого поверху стала на зиму 1989-1990 років «штабом революції». Не знаю, що і як звело старого єврея з вчорашніми комсомольськими секретарями, які раптом стали борцями за незалежність. Може, звело їх не щось, а хтось. Може, це зробили ті самі люди, які порекомендували міській комуністичній владі не чіпати того Шермана?
Як би там не було, а тихий будинок на Замковій став виглядати тієї зими штабом змовників. Підозрілого вигляду люди заходили і виходили із приміщення. Всередині сиділи чергові дівчата та хлопці, відповідаючи на телефонні дзвінки. Тут збиралися активісти новоствореного Руху, до якого долучалися тієї зими практично всі, хто мав бажання взяти участь у протестах. Дехто там і ночував. Просто на лавах чи на стільцях. Саме в будинку Шермана можна було зустріти у ті часи першого керівника місцевого Руху, якого звали Микола Поровський. Робота у Миколи була така, що давала багато вільного часу. Рахуючись інженером служби постачання будівельного тресту, Поровський реально займався на роботі парторганізацією КПРС, яку очолював. Насправді ж він був активістом зовсім не КПРС, а новоствореного Руху. Причому із партії не виходив. Так тоді робили всі. Тепер це дивно, а тоді більшість найактивніших борців за демократію і незалежність мали партійні квитки дійсних членів КПРС. Різниця була лише в тому, що одні були просто членами
КПРС, як, наприклад, автор цих рядків, а інші ще й працювали на партію професійно.
Увесь час аж до травня 1990 року в будинку Шермана тривала робота. Приїжджали люди з районів, відправляли делегації на мітинги та акції, планували наради рухівських «осередків». Хто, як не апаратники партії та комсомолу, міг таке організувати? Бо що було взяти з простого рівнянина, який чомусь вирішив стати рухівцем? Що він умів? Що у нього було, окрім бажання допомогти змінам у житті?
Таке бажання було, як видно, і в Шермана. Старий не втручався у діяльність молодих активістів, що товклися на першому поверсі його хати-розвалюхи. Він, як і раніше, ходив вулицями і теревенив із знайомими, яких на Замковій і довкіл у нього було безліч. Бо ж у «доринковий» період вулиці Замкова, Шкілька і кілька провулків довкіл ще зберігали атмосферу старого тихого міста, де практично всі знали один одного.
Окрім Шермана, були в Рівному й інші люди, які надавали безкорисливу допомогу рухівським активістам. Колишня вчителька на прізвище Марсуля мала свій будинок на старому Грабнику за десятою школою. У неї не було вдома «штабу». Гостинна пенсіонерка просто давала притулок активістам Руху, яким не було де зупинитися. Старенькі «жигулі» були теж віддані революції: на них Поровський їздив по Рівенському району під час виборів, агітуючи за Рух і за себе.
Все це було взимку на початку дев’яностого. Остання картина, яку я бачив у будинку Шермана, мені запам’яталася на все життя. Це була весняна ніч після другого туру виборів 1990 року. Під столом, впавши з лави на підлогу, спить непробудним сном Василь Червоній, знесилений виборчим марафоном. За годину перед цим він дізнався, що обраний до Верховної Ради.
Назавтра все змінилося. Вчорашні революціонери почали освоювати владні кабінети, а про Шермана, Марсулю і ще багатьох своїх безкорисливих помічників потроху забули. Я зовсім не звинувачую в цьому обраних тоді до влади рухівців. Їм насправді було не до того. Якби добровільні помічники нагадували про себе і настійливо просили якоїсь допомоги, вони б все потрібне, гадаю, одержали. Але не такими були ці люди. Не заради матеріальних благ віддавали вони своє житло під революційні штаби та штаб-квартири. Не заради слави і почестей, яких не прагнули. Вони справді хотіли наблизити свободу. І вони її наблизили. А ми про них забули.
