Віруючі
Згадуючи про початок революційних перетворень у нашому місті, не можна пройти повз «церковне питання», яке відіграло згодом значну роль у розподілі влади і майна, залишених комуністами наприкінці 1991 року. Чому я назвав це питання саме «церковним», а не релігійним, гадаю, зрозуміло. Справжня віра у щось є справою глибоко особистою. Ми ж тоді, та й тепер, мали не релігійне, а саме «церковне» питання, тобо участь церкви у житті суспільства.
До 1989 року в Рівному діяла лише одна православна церква на вулиці Шевченка. Ще кілька храмів було у приміських селах, куди традиційно і йшли рівняни, як тоді казали, «задовольняти свої релігійні потреби». Ніхто нікому не заважав, все було спокійно. Хіба що комсомольці-дружинники приходили на свята до храмів, щоб повиганяти звідти несвідому молодь. Одним із таких дружинників був апаратник РВО «Азот» ВасильЧервоній, який ще не здогадувався тоді про свою майбутню «православну кар’єру».
Рівняни не дадуть мені збрехати, якщо я скажу, що словом «віруючі» в ті роки, а подекуди і тепер, у нас називали лише протестантів, або «сектантів», як їх іменували у недавні часи. Звичайні православні обмежувались тихим хрещенням дітей по квартирах, вітанням «Христос воскрес!» на Великдень та колядуванням на Різдво. Це не було ні добре ні погано. Просто так було, і усіх такий стан справ до часу влаштовував. «Віруючі», тобто протестанти з численних церков баптистів, євангелістів, адвентистів і т.д., у ті часи в політику демонстративно не втручалися. Цей народ у 1989-1990 роках виявляв активність здебільшого по ОВІРах, де оформляв документи на в’їзд-виїзд до закордонних та заокеанських «братів во Христі». Саме «віруючі» розпочали масове ввезення до міста старих авто з Німеччини, дивуючи ними не звиклих ще тоді до цього рівнян. Протестантам тоді дозволили без обмежень будувати свої молитовні доми, віддавши непогані земельні ділянки у хороших місцях. Не було перешкод для зібрань протестантів де завгодно — хоч на стадіоні, хоч у кінотеатрі, хоч у палаці піонерів. Аби справно оренду платили. Жодної політичної активності «віруючі» не виявляли, прекрасно домовляючись із владою, яка раптом припинила багатолітню з ними боротьбу і почала в усьому сприяти.
Складніше було з православними. Спочатку влада не змогла вчасно зорієнтуватися, коли кілька немолодих жінок розпочали навесні 1989 року голодування на сходах Воскресенського собору, вимагаючи віддати його назад церкві. В соборі тоді був музей атеїзму. Влада розгубилася і впродовж кількох днів сходи собору були улюбленим місцем прогулянок рівнян, які опинилися в центрі міста. Як подумаю, що тоді на Замковій ще не було промтоварного ринку, а продовольчий ринок був лише один, аж не віриться. І куди тоді люди ходили по вихідних?
Як і слід було чекати, влада собор віддала, припинивши конфлікт із православними. Ніхто ще тоді не знав, що якраз у православних усі конфлікти попереду. Традиційна ортодоксальна православна церква у Рівному і навколо нього була тоді спокійною, як і всюди. Священики, кожен із яких, як казали, проходив затвердження в обкомі КПРС і ніби давав підписку про співпрацю з КДБ, були поганим «матеріалом» для революції. Саме тоді серед рухівців почали ходити розмови про те, що є в Америці справжня Українська православна церква, яку більшовики вигнали з України. Розмови ці вели здебільшого молоді люди, які досі не переобтяжували себе стоянням на службах, постами та іншими діями, притаманними церковним прихожанам.
На цьому справа тоді і обмежилась. Громадянин Юрій Велігурський, нинішній настоятель новозбудованого Покровського собору, тоді ще і гадки не мав про церковну кар’єру. Якби йому сказали у 1990 році, що будучи водієм автонавантажувача із середньою освітою, він згодом виб’ється у протоієреї, думаю, що Велігурський не повірив би. Довгу бороду він, щоправда, носив і тоді, але борода, як відомо, ще не привід для посвячення у церковнослужителі. Думки потрібні.
Якраз думки про те, яким чином зробити церкву політичним інструментом, всерйоз непокоїли рівенських революціонерів і тих, хто їх навчав. Про традиційну православну церкву, яку тоді ще не наважувалися принизливо називати «Московським патріархатом», і мови бути не могло. Там служили все-таки професіонали, які позакінчували семінарії, а не професійно-технічні училища. Греко-католицька церква, яка стала «каталізатором революції» у трьох західних областях, у Рівному впливу не мала. Католиків видно не було. На відміну від іудеїв, з причини їхньої зовнішньої відмінності від більшості населення.
Жодна з названих і неназваних церков не годилася для активної політики. Таку церкву ще належало створити. Але це все було вже після виборів 1990 року, які змінили владу у Рівному. Церковні події відбувалися у Рівному хоч і на кілька місяців пізніше, але вже у зовсім інших історичних умовах. Які належало створити уже навесні. І які були створені за мінімального впливу віруючих. У лапках і без лапок.
