Агітація
Перші демократичні вибори дорад усіх рівнів, які відбулися навесні 1990 року, принципово нічим не відрізнялися від нинішніх. Відмінність була лише одна — ці вибори були першими. Вперше депутатів міських, сільських, обласних, районних рад обирали не з одного кандитата, а з декількох. Щоправда, ці декілька ще мали з’явитися. Тепер у це важко повірити, але були того року округи, де на місце депутата був лише один кандидат. Не знали ще люди, як у ті депутати висуватися. І влада на це сподівалася. Як і колись, владні кандидати були розподілені по округах і одноголосно проголосовані на відповідних зборах.
Сьогодні, коли згадують ті часи, кажуть, що влада була не готова до виборів і пропустила у народні обранці випадкових людей. Як на мене, то дуже навіть була готова. Передвиборчі збори на підприємствах контролювалися парткомами. Які робили все, аби не допустити до висування тих, хто їм не підходив. Інша справа, що були вже на той час трудові колективи і громадські організації, які тих парткомів не слухали. Може, слухали кого іншого, не знаю.
Аби все це не виглядало фантазією, згадаю власний досвід. Моя спроба висунутись у депутати міськради через один із підрозділів тресту, в якому я тоді працював, була заблокована парткомом. Звідти прийшли на збори і не дали мені виступити. Головуючий на зборах голова профкому будуправління, з яким ми були добре знайомі кілька років, раптом забув про це і, ховаючи очі, заявив, що не знає, хто я такий, запропонувавши зборам не розглядати мою кандидатуру. Так би я нікуди і не висунувся, якби не громадська організація, до якої не дотягнулася рука мого парткому. Це було обласне товариство тверезості. Саме від цієї організації я був висунутий кандидатом у депутати міськради. Заодно ще раз переконався у перевагах здорового способу життя.
Власне, про самі вибори буде у наступних розділах, а поки зупинимось на першому етапі — на агітації. Де і як міг за себе агітувати кандидат у депутати у 1990 році? Місцевого телебачення у Рівному тоді ще не було. Обласне радіо повністю контролювалося владою, так само як і дві обласні газети. Кандидат у депутати мав право лише на централізовано випущений листок із своїм фото та біографією, який вивішувався в агітпункті, тобто на виборчій дільниці. На ці дільниці народ не ходив, тому ефект від того листка був нульовий.
Про передвиборчі агітаційні плакати, білборди або хоча б листівки, випущені поліграфічним способом, теж і мови не могло бути. Державні друкарні, а вони всі тоді були державні, не приймали замовлень від приватних осіб чи недержавних організацій. Тому для агітації було тільки два способи: виступи на зібраннях виборців та агітація «вручну». На зібрання народ у ті часи ще ходив. Але на ці зібрання ще слід було потрапити. Тим кандидатам, які були небажані для влади, всіляко перешкоджали. Або не повідомляли про такі зібрання, або називали неправильний час та місце.
Коли ж такі збори все ж відбувалися, видовище було дуже цікаве. Залежно від аудиторії та місця зібрання кожне із них проходило по-своєму. Коли опозиційний до влади кандидат потрапляв-таки на збори і одержував шанс виступити перед частиною виборців, це було для нього моментом істини. Слід було впоратись із хвилюванням і коротко пояснити людям, чому вони мають обрати саме тебе. Саме тоді вперше відбувалися одночасні виступи кількох кандидатів перед аудиторією. Своєрідний КВН виходив із оцінками у виборчих бюлетенях.
Найбільший ефект такі збори мали у тому разі, коли кандидат йшов до Верховної або хоча б до обласної ради. Коли ж треба було агітувати за кандидата до міськради, проблем було більше. За тодішнім законом у міськраді Рівного було аж 180 місць. Або приблизно по одному депутату на тисячу виборців. Ця тисяча могла жити в одному-двох багатоповерхових будинках або на кількох вулицях Басовкута чи Колоденки. На щастя, тоді люди ще не так боялися злочинців і відчиняли двері практично всім.
Кандидат або його представники мали не просто обійти всіх виборців вдома. А ще й залишити їм щось на згадку, аби не забули прізвище кандидата і те, кого він представляє. Надрукувати агітлистівки було, як я вже казав, неможливо. Робити це під копірку на друкарській машинці теж не виходило. Тому прізвище кандидата просто писали фарбою або тушшю на альбомних аркушах паперу.
Як зараз пам’ятаю немолодого вже художника з вулиці Струтинської. Того самого, що тримав поміж дев’ятиповерхівок голуб’ятню і мав гаража для стареньких «жигулів» на Колоденці. Він цілими днями сидів у «штабі Шермана» і малював листівки плакатним пером. Текст був простий: «Такий-то переможе, такий-то — тоже!». Граматичні неув’язки тоді нікого не зупиняли. Розносили це все по квартирах вечорами. Не по скриньках поштових, а особисто до людей в оселі стукали. За вечір можна було обійти тридцять-сорок квартир чи дворів.
Найбільшою відмінністю тієї агітації від нинішньої було те, що агітація була цілком безплатною. Нікому тоді й на думку не спадало платити агітаторам, а тим більше самим виборцям. Такі це були романтичні часи. Якщо тепер люди йдуть у депутати з певною метою, то у той рік більшість альтернативних кандидатів, тобто кандидатів не від влади, сприймали політику як справу більше для душі, ніж для гаманця. Мені соромно, але навесні 1990 року я поняття не мав про те, що таке приватизація. Просто хотілося свободи. Не заради грошей чи ще чогось. А заради самої свободи. Заради можливості говорити все, що хочеш. Бо ж спочатку, як відомо, було слово. А вже потім приватизація.
