Свобода слова
Картина подій, що відбулися у Рівному впродовж 1990 року, була б неповною без згадки про революційні зміни в «інформаційному просторі» міста. Зараз у це важко повірити, але інформація про зміну влади у Рівному і діяльність нової влади буквально просочувалася через невеликі шпаринки в тодішніх місцевих газетах і на місцевому радіо. Справа в тому, що вся преса у вигляді обласних газет «Червоний прапор» та «Зміна» і міського тижневика «Діалог», а також обласне радіо перебували під безпосереднім контролем обласної влади, точніше, обкому КПРС, влади якого у 1990 році ніхто ще не скасував. Тому всієї правди місто не знало. Щоб виправити ситуацію, міській владі слід було створити власні засоби масової інформації. Про приватні газети ніхто тоді й гадки не мав.
Потрібність незалежної від комуністичної влади преси підтверджувалась величезним бажанням народу отримувати інформацію. До закордонних радіостанцій, які рівняни слухали заради цього завжди, додалися московські газети та журнали, в яких вже була певна свобода. Але не українська. Із українських газет тоді народ читав в основному «Літературну Україну». Навесні, приблизно у травні, вільні від комуністів газети з’явились у Львові та у Тернополі. У Рівному зробити хоча б таку газету по-справжньому хотіла лише одна людина. Цією людиною був я.
Ще раніше, наприкінці 1989-го та на початку 1990-го років, я звертався до керівників «національно свідомих» організацій з пропозицією допомогти зробити газету. Але їм воно було не треба. Їх влаштовували віддруковані на друкарській машинці саморобні газети-листівки, а також газети, привезені з Прибалтики, в яких йшлося або про ОУН-УПА, або про українські національні традиції, або про українську церкву, або про самих керівників Руху. Судячи з усього, ці люди просто не знали, як робляться справжні газети. Це підтверджується тим, що один із тодішніх лідерів Руху і досі видає у Рівному газету із тими самими ОУН-УПА, національними традиціями, церквою і самим собою. Отож лідерам Руху і майбутнім нардепам моя ініціатива активно не подобалась. Їм потрібні були інші люди.
Довелося «пробивати» ідею через сесію міськради, одним із депутатів якої я тоді був. Все вийшло у підсумку за приказкою, згідно з якою, якщо ти виявиш ініціативу, тобі ж і доручать все зробити, тебе ж і покарають за те, що погано зробив. Процес створення міських ЗМІ тривав шляхом моїх походів по владних кабінетах та поїздок у міста, де газети некомуністичних міськрад вже були. У серпні щось почало вимальовуватись. Аби хоча б якимсь чином вийти на публіку, я «пробив» рішення про так зване «міське радіо», передачі якого відтоді випускав майже два роки. Робилось це «радіо» мною практично самотужки на приватній студії звукозапису рівнянина Володимира Наливайка. Величезна за це йому подяка від мене на все життя! На цьому радіо вперше говорилася вся правда і це радіо стало для Рівного справжнім шоком. Бо ж це тепер можна кричати, що Янукович — злодій, а Ющенко — американський шпигун, знаючи, що тобі за це нічого не буде. Тоді все було інакше і кожне правдиве слово вважалось ледь не подвигом. Заради цього варто було працювати без вихідних і спати через день!
З газетою було складніше. Комп’ютерів ще не було, тому слід було набирати редакцію. Справді професійні журналісти йти до нової міської газети не ризикнули. Люди, з якими я робив першу в Рівному незалежну газету, а це були Валентина Шумик, Анатолій Мізерний, Микола Руцький, Михайло Дубов та інші, як досить скоро виявилось, не були справжніми журналістами. Це були просто ініціативні молоді люди, які спробували щось зробити так, як могли.
Напередодні виходу першого номера газети до мене підійшов тоді вже нардеп Василь Червоній і сказав: «Газета буде називатись — «Рада». Він ще не знав, що на мені де сядеш, там і злізеш. Газету я назвав за порадою знайомого мені ще зі студентських років Сергія Лейчука. Назва була — «Рівне». Сьогодні це звична назва, а тоді в цій назві була «політична» буква «і», оскільки офіційно наше місто тоді називалося «Ровно». Отак все було просто — називай місто не Ровно, а Рівне, і ти вже герой. З того часу і донині в Рівному існує так звана «несенюківська граматика», згідно з якою пишеться не «рівненський» (язика зламаєш) а «рівенський», без літери «Н» усередині. Саме так писали до другої світової війни, є документи. Прикметник «рівненський» вигадали у 1991-му приморочені академіки у Києві. З ними я буду до кінця життя, тобто ще дуже довго, не згоден.
Міські газета та радіо прорвали восени 1990 року інформаційну блокаду демократично обраної в Рівному влади. Керівник і головний автор обох проектів, тобто знову я, пішов далі. Вже у перші місяці існування газети за мої статті в суд подали перший секретар міськкому КПРС Опришко та голова колгоспу Воловиков. Опришко просив грошей, Воловиков — спростування, а ще один герой скандальних публікацій, теж голова колгоспу Плютинський, виявився розумнішим і в суд не подавав. Тоді ж проти публікацій в газеті виступив Червоній. Причиною була передрукована слово в слово архівна стаття тодішнього патріарха УАПЦ Мстислава (Скрипника), в якій майбутній патріарх у 1942 році називав Гітлера «визволителем» і підтримував німецьких окупантів.
За це Червоній обізвав мене «провокатором КДБ» і наші стосунки назавжди зіпсувались. Причина — різний погляд на правду. До кількох десятків судових позовів до мене від Червонія, погроз підісланих ним бандитів, нападів у темряві вчотирьох на одного і кидання у вікна редакції каміння тоді ще справа не дійшла. Це було вже пізніше і стосувалося газети, яку ви зараз читаєте. Але це вже інша історія. Яка стала можливою завдяки свободі слова, котра з’явилася в Рівному в 1990 році.
