Власну справу передав у синові руки
— Іване Івановичу, на вашому робочому столі — фото немовляти. Хто це?
— Це мій внук Даниїл, продовжувач роду. Йому тільки сім місяців.
— Це ваш перший внук?
— Так. Олексій (мій єдиний син) його подарував. Після народження Даниїла у мене змінилися деякі погляди. Відбулося якесь переосмислення життя. Мабуть, недарма в народі кажуть, що перший внук — це перша дитина. Бо своя перша дитина — це ще лялька, забавка, бо не маєш досвіду у поводженні з нею. Досвід з роками приходить. Внук — це найбільша радість і велика гордість. «Ростемо» разом з ним.
— Сім’я сина живе з вами?
— Ні, окремо. Але появі першого зуба Даниїла, першого слова радіємо всі разом. Олексій з дружиною й сином живе у Рівному. Працює нині директором фірми «Ферозіт-альфа».
— А хто ваша невістка?
— Хороша дівчинка, донька. Закінчила, як і я, й Олексій, університет водного господарства. Працювала в банку.
— Виходить, що «водний» університет — ваш сімейний навчальний заклад. І ви там вчилися, і син, і невістка…
— В Олексія не було великого потягу до якоїсь конкретної професії, як це часом буває в дітей ще з самого дитинства. Тому ми на батьківській раді поговорили і я прийняв рішення, що він піде у «водний». Син за освітою будівельник.
— Розкажіть про нього.
— Син — спокійніший за мене, більш врівноважений. Добре, коли в сім’ї діти радують. З самого народження і донині в основному Олексій радує нас з дружиною. Не мали ми з ним великих проблем ні коли був малесеньким, ні коли став дорослим.
— Чи задоволені, що син пішов вашим шляхом?
— Я підштовхував його до цього. І думаю, що кожен батько був би цим задоволений. А найприємніше, коли бачиш, що він може вже й самостійно йти далі.
— Син керує підприємством, яке досі ви очолювали?
— Так. Я там з 2003 року працював, був найманим керівником. «Ферозіт» — це львівська фірма, вітчизняний виробник будівельних сумішей. Також я паралельно займався власною справою.
— А що за власна справа у вас була?
— Кілька магазинів будматеріалів у Рівному від німецької торгової марки. Нині цим син займається.
— Чи даєте поради сину у веденні бізнесу?
— Я готувався до того, що передам йому бізнес. Тож це не зовсім спонтанно було. І Олексія готував до цього максимально. Інколи, звичайно, він радиться зі мною, хвалиться здобутками. Приємно, що й керівництво львівське «Ферозіту» задоволене сином як керівником. Це при тому, що Олексію лише 26 років.
”У нас з міським головою однакові погляди на багато речей»
— Володимир Хомко казав, що переманив вас із «Ферозіту». Як йому це вдалося, адже житлово-комунальне господарство — найпроблемніша галузь міста?
— З Володимиром Хомком ми знайомі ще з молодості. Працювали обоє на «Рівнеоблводоканалі». Робота нелегка була, без вихідних, вода за графіком, проблеми з каналізацією, пориви тощо. Ми працювали на ліквідації пошкоджень, щоб забезпечити рівнян своєчасною подачею води. Володимир Хомко був начальником аварійно-диспетчерської служби, а я в той час повернувся на підприємство (бо два роки не працював на ньому) начальником дільниці. Потім був начальником цеху, головним інженером, першим заступником начальника підприємства.
— Ви з міським головою — друзі?
— Раз він запропонував мені цю посаду, значить, ми залишилися хорошими знайомими після того, як з різних причин кожен з нас залишив водоканал. Увесь цей час ми не припиняли спілкування. Тож перевірили одне одного і роботою, і роками.
— А як було працювати з Володимиром Хомком?
— Ми розуміли одне одного. У нас погляди однакові на багато речей. Він любить порядок і я — теж. Хоча нинішня посада для мене, мабуть, не зовсім характерна: тут дуже багато паперової роботи. А я — більше виробничник, ніж чиновник. Втім, що зробиш? Поки придивляюся до всього. А далі є місто — полігон для роботи.
— І все-таки, чим вас Хомко «звабив»?
— Мене держслужба мало цікавила. Адже спокійно собі жив, не було ніяких особливих проблем. Але ще коли Володимир Хомко працював на водоканалі, ми не раз з ним обговорювали те, яким би хотіли бачити місто. Я на цьому підприємстві 20 років пропрацював. І приємно, що воно з приходом до керівництва Володимира Хомка «піднялося», змінився імідж працівників, підприємства. Коли переді мною міський голова поставив завдання до такого ж рівня місто привести, були великі вагання. Але переважило бажання Володимира Хомка. Тобто я хотів підтримати його і максимально допомогти чи, як мінімум, не нашкодити.
— Ви під керівництвом Хомка працювали й на водоканалі?
— Тоді така ситуація була: міський голова Віктор Чайка хотів створити міське підприємство, залишаючи й обласне. На цей момент мене перевели на посаду директора неіснуючої дирекції «Міськводоканалу», а Володимир Хомко в обласному підприємстві став головним інженером. Тобто ми помінялися ролями. Але не судилося так попрацювати.
— Чи не шкодуєте, що пішли на посаду начальника управління ЖКГ?
— Я знав, що робиться в цій галузі. Якийсь час працював тут. Коли створювали міський водоканал, на перехідний період мені Віктор Чайка запропонував посаду першого заступника начальника управління житлового господарства. Чотири місяці я працював на цій посаді. Тож проблеми галузі для мене не нові. Та й робота на водоканалі перетинається у будь-якому разі з житловим господарством. Але наскільки воно зараз в тяжкому стані! Я цього навіть не очікував. Але ж не встати і піти, гримнувши дверима.
”З дружиною 28 років разом «танцюємо»
— Дружина не протестувала проти нинішньої посади?
— Протестувала. Але я поставив її перед фактом. Вона досі болісно переносить це призначення, бо переживає за мене. Та й з приходом на цю посаду змінюється уклад сімейний. Раніше ми полюбляли спокійно у п’ятницю в другій половині дня поїхати на дачу і два вихідні дні ні про що не думати, спокійно займатися приємними для нас справами: милуватися природою, працювати на грядках. А тепер дружині самій доведеться це робити.
— А ким дружина працює?
— Вона — домогосподарка.
— Ви настільки забезпечена людина, що можете собі дозволити, щоб дружина не працювала?
— Ну, скажу так: не бідуємо. Хоча в різні часи було по-різному. Дружина в мене, до речі, дуже талановита. У багатьох життєвих ситуаціях може знаходити цікаві рішення. Ми ж не завжди заможно жили. Просто її вміння передбачати ситуацію і відкладати якісь кошти на майбутнє не раз виручали.
— Як давно ви разом? Де й коли познайомилися?
— Ми разом з 1981 року. Я з компанією святкував свій день народження у ресторані «Мир». Лариса теж тут була зі своєю компанією. Я запросив її на танець. І ось уже, слава Богу, 28 років разом «танцюємо». Якщо внук — це моя гордість, то дружина — тил, а тил у мене надійний.
— Дружина сама захотіла бути домогосподаркою чи ви на цьому наполягли?
— Якийсь час ми жили за кордоном. Лариса — бібліотекар за освітою. І коли ми повернулися, не було підходящого місця роботи для неї. Та й дружина у мене за характером людина домашня. Тому й прийняли рішення, щоб вона не працювала. Це люди, яким потрібне постійне спілкування, колектив, не можуть існувати без роботи.
”Нас у батьків — п’ятеро”
— Ви — корінний рівнянин?
— Я з Сумської області, з села Великі Бубни. Кажуть, проїжджала цариця Катерина через наше село. До її приїзду вздовж дороги були висаджені тополі і коли вона їхала, били в бубни великі. Тому так і назвали село.
— А як у Рівному опинилися? Приїхали на навчання?
— Так, зустрів тут дівчину, одружився і залишився.
— Хто ви за освітою?
— Інженер-гідротехнік. Водний інститут — дуже потужний навчальний заклад. І освіту давав у ті часи широкопрофільну. Крім цього, вже тоді в людині виховували задатки керівника.
— Ваші батьки досі живуть на Сумщині?
— Так. Я з багатодітної сім’ї. Нас п’ятеро було у батьків. Мама моя має звання «Мати-героїня» ще з радянських часів. Вона вже старенька — 92 роки. Пережила війну, тяжко працювала. Батько працював на механізованій тракторній станції, потім був директором цегельного заводу. А мама дітей виховувала.
— Зараз їздите до батьків?
— Їжджу. Правда, це трохи далекувато. Тож частіше телефоную. Біля мами живе моя сестра старша. А решта братів та сестер — розкидані по країні. Живуть у Сумах, Чернігові, Харкові.
”За кордон не хотів би їхати навіть туристом”
— Ви обмовилися, що любите їздити на дачу. А де ваша дача знаходиться?
— У Кам’яногірську Костопільського району. З 1987 року її маємо. Самі все тут робили і друзі допомагали у вихідні.
— А в Рівному де живете?
— У трикімнатній квартирі в центрі міста. Була колись у мене можливість у Царському Селі побудуватися, але я принципово проявив якийсь гонор чи, може, дурість й відмовився від цього. Бо ділянку давали на водозаборі, а це — порушення.
— Квартиру отримали, коли працювали на водоканалі?
— Це квартира батьків дружини.
— Ви з ними живете?
— Ні, вони рано померли. Ще як ми одружилися.
— Чи тримаєте домашніх тварин?
— Собачку. Правда, вона старенька вже, їй 16 років. Але ми прив’язані до неї. Вона — з пінчерів. Майже породиста. Подарунок син колись такий нам зробив. Ми робили ремонт і не вистачало невеличкого шматка шпалер. Тож відправили Олексія, щоб купив. Пройшов час — чуємо дзвінок у двері. Я дивлюся у вічко — нікого нема. Ще дзвінок. Відкриваю — і знову нікого немає. А під порогом сидить маленька собачка, вушка стирчать. Ще за кордоном собака в нас колись був. Але перед самим від’їздом Олексій не встежив. Він вирвався, через трасу побіг і під авто потрапив.
— Розкажіть про своє життя за кордоном.
— Виїжджали ми з СРСР, а приїхали в незалежну Україну. Жили в Польщі. Їздили за наймом через військкомат для обслуговування наших військ. Я у Польщі працював начальником очисних споруд, інженером-будівельником. Пощастило, що з сім’єю поїхав. Бо тоді це не дозволяли робити. Спочатку син приїхав у гості до мене й залишився. Потім і дружина приїхала. За цей час зробили запит через військкомат і їй посаду організували. Три роки жили за кордоном.
— Не хотіли залишитися?
— Вже повний безлад тоді був у Польщі. Коли їхали туди, одне ставлення до нас було у поляків, а коли поверталися — зовсім інше: «окупанти, геть».
— А зараз поїхали б жити за кордон?
— Ні, нема великого бажання до цього. Навіть туристом не хотів би туди їхати, тому й мало бував за кордоном. Це не через жадібність чи відсутність фінансів. Просто хтось їде в Єрусалим, на Кіпр, на Мертве море, до пірамід, а мені найбільше подобається відпочивати на дачі.
