— Я виріс на цій вулиці, — розповідає Ігор. — А тут ще й недалеко парк та зупинка. Є де погуляти, і до центру їхати недалеко.
Хоча Марія знає українською лише кілька слів, це анітрохи не заважає жвавій розмові. Ігор вільно говорить португальською, а отже — бере на себе роль перекладача. Привітне подружжя охоче розповідає про історію їхнього знайомства. Кілька років тому Ігор був у Ліссабоні на заробітках, працював на будівництві. Малював він лише для власного задоволення — пейзажі, людей, старовинні будинки.
— Я тоді не вірив у свої сили, — зізнається Ігор. — Просто робив етюди олівцем, дарував людям. А найчастіше — викидав, бо вважав їх недосконалими.
Марія тоді була власницею місцевої картинної галереї. Одного дня спільні знайомі показали їй малюнки рівненського заробітчанина. Жінці сподобалось.
— Напевне, я спершу закохалась в його талант, — роздумує Марія. — Мені захотілось познайомитись з цією людиною. За кілька днів ми зустрілись. Я одразу зрозуміла, це — любов.
Нові друзі багато розмовляли про мистецтво, гуляли разом. На третій день знайомства Марія запросила Ігоря до себе.
— Я залишився ночувати. А зранку тільки повернувся до себе, щоб забрати речі, — усміхається Ігор. — В житті не зустрічав такої розкішної, розумної та гарної жінки. Знаєте, як казав Остап Бендер: «знойная женщина — мечта поэта».
Закохані почали жити разом, незважаючи на різницю у віці, адже Марія старша за Ігоря на 15 років. Саме Марія вмовила Ігоря стати професійним художником, зробити це справою життя.
— Він спершу не хотів. Ми дуже багато сварились через це, — згадує бразилійка. — Одного разу я тайкома взяла три його малюнки і віднесла своїй подрузі, яка торгує в Лісабоні предметами мистецтва. Вона продала їх за 500 євро. Так я і переконала Ігоря повірити в себе.
Слюсарчук почав брати приватні уроки малювання. Марія підписала з ним угоду і стала його менеджером.
— Щоб писати ікони за всіма правилами, мусив вивчати ще й історію іконопису, — каже Ігор. — Але я пишу також і пейзажі, і портрети. А дружина мене надихає.
В Україну вони прилетіли взимку 2003-го. Марія вперше в житті побачила сніг.
— Я подумала, що це найпрекрасніше, що є на світі. Але я дуже боялась виходити з літака — холодно! — сміється жінка. — В мене навіть одягу теплого не було — тільки спортивний костюм. Пам’ятаю, як ще дитиною вдома в Бразилії грала у «Радянський Союз». Ми з подругою у спеку обмотувались рушниками і уявляли, що ми у Сибіру.
Тепер Марія вже не боїться морозів. Навпаки, полюбила взимку щодня купатись в одному із ставків гідропарку.
— Мій особистий рекорд — зайшла у воду при мінус 15, — з гордістю каже де Сікейра. — Насправді спеку я переношу набагато гірше, ніж холод.
Марія народилась у місті Гояна в Бразилії, в родині місцевих інтелігентів. Отримала освіту в університеті — педагогічну та філософську.
— Ігор — мій п’ятий офіційний чоловік. Вперше я вийшла заміж у 20 років, — розповідає бразилійка. — Від того шлюбу маю єдину доньку Сару, вона — вчений-антрополог. В серпні має відвідати мене в Україні.
Закохані вирішили не робити гучного весілля, а просто розписались. Марія додала до свого прізвища чоловікове.
— Тепер — я де Сікейра-Слюсарчук, — говорить. — Але це дрібничка. Справжнє весілля — в твоєму серці, а не на папері. І тим більше, не варто робити його заради показухи. Шлюб живе, доки живе кохання.
Слюсарчуки — вегетаріанці, зовсім не їдять м’яса. Натомість готують пісні страви української та бразильської кухні. У Рівному бразилійка вперше спробувала мариновані помідори.
— Для мене це — екзотика. Адже на моїй батьківщині немає потреби консервувати овочі чи фрукти, бо завжди є свіжі, — пояснює де Сікейра. — А ще в нас не роблять ряжанки, кефіру, йогуртів. З грибів у Бразилії вирощують тільки шампіньйони. А тут просто йдеш до лісу і збираєш. І все таке смачне! Дуже люблю ваші вареники.
Та найбільше Марії до смаку припали українські солодощі. Хоча вона й намагається не вживати солодкого, бо береже фігуру.
— Важко встояти! От сьогодні вранці я вийшла в садок і там з’їла коробку «Стожарів», — сміється жінка. — Навіть чоловікові жодної не залишила. Ти ж ці цукерки з дитинства їв, чи не так?
— Нічого, зате в Бразилії я досхочу наївся місцевих фруктів, — відказує Ігор. — У них такі цікаві овочеві страви, зовсім не схожі на наші. Овочі поєднуються з крупою, фруктами, кукурудзою. Багато туристів не можуть їх їсти через незвичний присмак. А мені смакує.
Поруч з кухнею Слюсарчуки розташували майстерню. У просторій кімнаті стоїть з десяток картин. Деякі з них майже закінчені, інші — закриті рядном і стоять біля стіни.
— Бразильцям дуже подобається, — показує Ігор. — Ми побували і на батьківщині Марії, деякий час жили там. Я багато фотографував та малював. А тепер ми знову прилетіли в Україну.
Марія позує чоловікові для картини своєї оріша. (Оріша — дух певної сили природи, що супроводжує людину все життя.) На ній лише шматок тканини та намисто із зерен червоного дерева, в руці тримає шаблю.
— Це з африкансько-бразильського культу Кандомблє, — пояснює Марія. — У вас питають знак зодіаку, а у нас — «хто твій оріша?». Це не боги, а небесні покровителі. Їх визначають жерці. Вони дивляться на тебе, перебирають руни і читають знаки. У мене рідкісний випадок — маю одразу дві оріша — Янсу та Ошун. Перша уособлює силу вітру та грому, а інша — кохання.
Марія обіцяє показати картину, коли вона буде готова.
Прощаємося по-бразильськи: подружжя двічі цілує нас у щоки і обнімає.
— У мене на батьківщині всі так роблять, — усміхається Марія. — Ми дуже щирі, теплі люди. Українці дуже скуті, не довіряють одне одному. А бразильська мама навіть не пустить дитину до школи, якщо вчителька в класі її не поцілує.
Зоряна ДУДКО.
