Скажете, що я вже зовсім здурів і чіпляюся до усього, що бачу. Що сказати? Я не винен у тому, що бачу в нібито дрібницях прихований зміст, який часом буває небезпечним. Тому що мова виховує! Хіба дарма тисячолітнє місто Володимир лише нещодавно позбавилось ворожої приставки «волинський», яку багато років тому приліпили до нього окупанти? Приліпили аби не плутати з їхнім містом Владімір, яке, ясна річ, писалося без жодної приставки. Щоб знали де головний Владімір, а де «волинський».
Та повернемось до борщу, який ми самі собі пропонуємо як «український», ніби ми якісь прибульці. «Українським» його почали називати наші нинішні вороги так само як і багато всього іншого. Бо для них все наше – українське. А для нас? Ви бачили щоб десь в Італії піццу називали «італійською»? Щоб в Угорщині називали свій гуляш «угорським». Щоб у Франції шампанське називали «французьким»? Щоб у Греції називали свій салат «грецьким»? Лише іноземці називають всі ці страви та напої італійськими, французькими, чеськими, фінськими і так далі. То чому тоді ми бачимо довкіл «українські» страви та напої? Ми що, не вдома? Ви ж не називаєте свого друга, родича чи знайомого українцем!
Висновок такий – «український борщ» в Україні є лише однією з ілюстрацій глибокого проникнення у наше повсякдення ворожої зарази, яка у нас повсюди, і яку ми за звичкою не помічаємо, щодня нею отруюючись. Я не кажу про тих, хто ненавидить у собі все українське. Таких серед нас ще чимало і вони можуть це все не читати. Або вважати це дурницями. А я поки пошукаю де замовити просто борщу. Не «українського».
