”Лише після третього тренування зрозумів, що це секція волейболу”
— Як ви потрапили у футбол?
— З початком моєї, так би мовити, кар’єри у футболі була доволі кумедна історія. Я жив біля мототреку, грав у дворі, грав непогано, і всі казали — йди у спортшколу. Нарешті я наважився, це було у 1973 році. Пішов у парк, де тоді була ДЮСШ №2. Спочатку кілька днів дивився через паркан, доки підійшов до тренера. Провів одне тренування, друге, третє. Ми там бігали, стрибали, а вже потім грали у футбол, щоправда, зовсім небагато. Лише після третього тренування я зрозумів, що це секція волейболу. Довелося переписатися у секцію футболу.
— Першого тренера пам’ятаєте?
— Звичайно, це був Микола Трофимчук. Він тоді був для мене взірцем дорослої людини. Взагалі ті часи добре пам’ятаю — як мені видали перші бутси «Старт», спортивний костюм. Я був капітаном команди. Пам’ятаю, як два місяці готувалися до першої поїздки у Вінницю. Радості тоді було, як кажуть, повні штани.
— А в школі як вчилися?
— Навчався я в дев’ятій школі, саме там було створено перший у Рівному футбольний спецклас. Вчився посередньо, але з математики мав завжди «п’ятірку».
”В армії два роки не грав у футбол, це була трагедія”
— Яким був перехід у дорослий футбол?
— Після закінчення школи з 1980 по 1982 рік працював на газорозрядному заводі слюсарем, а водночас виступав за тамтешню команду «Сирена», у складі якої став бронзовим призером чемпіонату області. Для мене, сімнадцятирічного, це був великий успіх. Після цього мене помітили тренери «Авангарду» Матвієнко і Трошкін. Я почав тренуватися з головною нашою командою, обіцяли, що влаштують мене у спортроту в Рівному, але щось не вийшло, і я пішов в армію. Для мене це була трагедія, адже на два роки я залишився без футболу.
— Складно було після повернення знову заграти?
— Так. Після армії мене взяли в Хімік, але півроку я не міг потрапити до основи. Щоб вийти на колишню форму, пішов рік. І у 1986 році Володимир Поліщук кличе мене до «Авангарду». Я у той час працював на льонокомбінаті слюсарем. Подумавши тиждень, я відмовився. Усі були шоковані. Це був нечуваний прецедент, щоб хтось відмовився виступати за «Авангард». Але мені було на льонокомбінаті добре. Крім того, пішов грати за костопільський «Горизонт», з яким виграв обласну «бронзу». Як зараз пам’ятаю, стоїш у касі базальтового заводу за зарплатнею разом з робітниками. Вони всі у пилюці, після роботи, а мені аж соромно, думаю, зараз мене хтось щось спитає, а я ж нічого не знаю.
”Пішов з «Авангарду» заради дружини»
— Втім, повернення до «Авангарду» таки відбулося?
— Якось у приватній розмові я сказав, що пішов би в «Авангард». Наступного дня приїздить Поліщук. Це був травень 1987-го.
— У команді майстрів тоді краще платили, ніж на заводі?
— Набігало більше 400 рублів — непогані гроші. Усі числилися на тракторному заводі. Для футболістів — спецмагазин, згущонка, кава, ковбаси, одне слово, дефіцити. Втім, через рік змушений був піти. У мене тоді хворіла дружина, і я вимушений був сидіти біля неї, а кар’єра футболіста — це суцільні роз’їзди.
— Повернулися на льонокомбінат?
— Ні, пішов учнем годинникового майстра, робота ця була на той час добре оплачувана. Тільки вивчився, тільки у мене почало щось виходити, як до мене в майстерню прийшов Микола Волков, який в «Авангарді» замінив Поліщука, і каже — такий футболіст мені потрібен. На той момент здоров’я дружини покращилося, і я знову повернувся у великий футбол. Але довго там не пробув. У 1989 році «Авангард» очолив Роман Покора, який привів у команду багато своїх львівських футболістів, а на мене ставку не робив, от я і повернувся в чемпіонат області. Причому встиг пограти не лише на Рівненщині, а й на Львівщині, Хмельниччині.
— За ті кілька років, коли ви виступали в «Авангарді», залишилися у пам’яті якісь яскраві моменти?
— Безумовно, ігри проти Луцька — це щось особливе, переповнений стадіон. Пам’ятаю свій перший гол у 1987 році проти «Говерли» з Ужгорода. Тоді мене випустили на заміну, і я головою забив єдиний і переможний гол.
”У 33 став найкращим бомбардиром другої ліги”
— А як потрапили у міні-футбол?
— Після завершення виступів в «Авангарді» я зайнявся власним бізнесом. На автовокзалі у мене був один з перших у місті комп’ютерних залів, і цим я займався 18 років, на життя вистачало. Але паралельно в моє життя увійшов міні-футбол. Дмитро Крупнов та Віталій Засморжук закрутили цю справу у серпні 1993-го. У нас зібрався прекрасний колектив — «Случ». Ми одразу виграли першу лігу, а потім два сезони поспіль були четвертими у вищій; я тоді забив, відповідно, 29 та 27 голів. Втім, восени 1996-го через власні причини я пішов з команди.
— І тут відбулося чергове повернення в «Авангард», який вже на той час називався «Вересом»?
— Так, навесні 1997-го Микола Яцюк запросив мене, 34-річного, до «Вереса». Зізнаюся, він тоді в мене вірив більше, ніж я сам. Але, як підсумок, у сезоні 1997-1998 років я став найкращим бомбардиром другої ліги, забивши 19 голів. Потім був ще сезон, коли в команду прийшов Сергій Сільвай, який привів своїх молодих вихованців. Я не бачив для себе перспективи у цьому колективі, а тому пішов з «Вереса». Знову грав у чемпіонаті області — за Дубно, Здолбунів, Кузнецовськ. І в 2003 році Засморжук мене покликав до міні-футбольного клубу «Рівне», тоді мені було сорок років. Рік пограв, після чого став головним тренером. Власне, на цій посаді я і до цього часу працюю.
”Міні-футбол для мене — вид спорту номер один”
— Якщо говорити про футбол і міні-футбол, що для вас номер один?
— Напевно, міні-футбол, адже це моє сьогодення. Цей вид спорту нині розвивається шаленими темпами і примушує розвиватися мене як тренера. Хоча усі команди, де виступав, вважаю рідними — і «Авангард», і «Верес», і «Случ».
— Яким чином підвищуєте кваліфікацію?
— Завдяки Інтернету є можливість вивчати іспанську, російську школи, дивитися комбінації, голи.
”Зимовий шашлик — це фантастика”
— Крім міні-футболу та футболу, ще на щось часу вистачає?
— У мене прекрасна родина. З дружиною Наталією ми разом 23 роки. Діти вже дорослі. Донька Валентина працює перукарем, син Сергій нині служить у президентському полку. У вільний час люблю рибалити. Поки що мій рекорд — короп 6 кг.
— Взимку теж рибалите?
— Ні, зимову рибалку поки що не розумію, не знаю, як від маленьких рибок можна отримувати задоволення. А от зимовий шашлик люблю. Нещодавно з дружиною їздили — це фантастика. Взагалі, люблю романтику: поїхати з наметом вдвох в ліс — це чудово.
