Слово було написано на стінах червоними літерами на висоті трохи більше метра і супроводжувалось стрілкою, що вказувала напрямок. Не треба було мати занадто багато розуму, аби здогадатись, що це вказівники до бомбосховищ, які тоді входили у кожен проєкт нового будинку. У дворах цих будинків стояли будки, до яких від тих сховищ вели підземні переходи. Це на випадок, коли дім завалиться і слід буде якось вибиратися з-під руїн. Нам малим про це розповідали двірники та двірнички, які тоді працювали не лише вранці, як тепер. Тема була нам знайома — з екранів кінотеатрів не сходили фільми «про війну», в яких регулярно гриміли постріли та падали бомби. Війни тоді чекали як чогось неминучого. А потім все минулося — війна стала у нашій уяві якоюсь абстрактною і далекою. У будинках нових проєктів, якими масово забудовувалось місто, вже не було жодних «убежищ» з будками у дворах, а надписи на старих будинках поступово стерлися або зафарбувалися після ремонтів. До захисту від можливих бомбардувань почали ставитися несерйозно — які там бомбардування? Хіба що ядерні, але ми їх чомусь зовсім не боялися. З тих часів минуло понад пів століття — бомбардування, які вважалися фантастикою, стали нашими буднями. Так само як і «укриття», які насправді ні від чого не «укривають». Яка різниця, де тебе завалить після «прильоту» — у квартирі на поверсі чи у підвалі? Тим часом у дворі дитсадка, що неподалік, нещодавно викопали яму в чотири метри глибиною, потім забетонували і засипали зверху землею. Освоїли певну кількість мільйонів, асигнованих «на укриття». Поки ці «укриття» такими темпами будуватимуть, нинішня війна вже точно закінчиться. А там народяться і виростуть діти, які, навчившись читати, роздивлятимуться настінні написи «укриття» і запитуватимуть двірників, що це означає. Дожити б до цього колись!
