На півночі Рівненщини є село, яке від білоруського кордону відділяє лише один кілометр. Колись місцеві жителі вільно їздили до сусідньої країни на роботу, відвідували родичів та підтримували тісні зв’язки. Після початку повномасштабної війни життя тут кардинально змінилося.
Місцевий житель Петро розповідає, що його дружина родом із Білорусі, а троє доньок проживають там і нині. До закриття кордону родина регулярно навідувалася до рідних, однак тепер такої можливості немає.
За словами чоловіка, село поступово занепадає. Багато будинків залишилися порожніми, а мешканців стає дедалі менше. Попри це люди продовжують господарювати та допомагати одне одному.
Місцева жителька Марія згадує, що раніше чимало селян працювали в Білорусі, брали участь у будівництві житлових будинків і заводів. Тепер же кордон став непрохідною межею.
Інша мешканка, Валентина, зізнається, що війна принесла тривогу в кожну родину. Через близькість до кордону люди постійно переживають за свою безпеку та майбутнє.
Попри всі труднощі, селяни не полишають звичного способу життя. Вирощують картоплю, обробляють землю, утримують худобу та продовжують працювати на своїх господарствах.
Особливо болісно війну переживають літні люди. Одна з мешканок села, пані Марія, розповідає, що найбільше мріє про мир і закінчення бойових дій. Жінка зізнається, що часто почувається самотньою та щодня молиться за спокій для України.
Місцеві жителі сходяться в одному: вони прагнуть лише миру та безпечного майбутнього для своїх дітей і онуків. Незважаючи на близькість до кордону та постійну напругу, люди продовжують жити, працювати та сподіватися на краще
