Радість і горе водночас
…Трійнята Віра, Надія і Любов своєї мами не пам’ятають. Вона померла невдовзі після їхнього народження. Крововилив у мозок стався наступного дня після кесаревого розтину, потім розтягнулися у вічність довгі три місяці її перебування у комі. Ввесь цей час Володимир Мартинчук не міг і припустити, що залишиться без дружини з чотирма крихітними дітьми (а в сім’ї підростала чотирирічна Марійка) на руках. Щодень розривався між пологовим будинком, де лежала дружина Наталя, і обласною лікарнею, в якій виходжували його новонароджених доньок. В цей же час довелося зайнятися йому і вирішенням житлової проблеми. Адже з однією дитиною ще можна було якось винаймати невеличку квартиру, а після збільшення сім’ї удвічі потрібно було подумати і про більше помешкання. Звернувся він з цього приводу в облдержадміністрацію, в «чорнобильське» управління. Адже в нього був статус чорнобильського переселенця. З розумінням Володимиру Мартинчуку тут пощастило. Тодішній заступник голови облдержадміністрації Валентин Крока не лише допоміг зі швидким отриманням квартири, взявши на себе відповідальність за обхід усіх формальностей, а й став другом на все подальше життя.
Напередодні Нового року Володимир Мартинчук вселився разом з дітьми в нову трикімнатну квартиру. Клопотів не зменшилося. Потрібно було шукати і привозити у Рівне кращих спеціалістів, щоб врятувати дружину, і шукати няню для трійнят. На щастя, доглядати дівчаток погодилася дружина троюрідного брата Марія Нестерук. Тоді він думав, що це тимчасово, але Наталя так і не піднялася. У січні 1996 року її поховали.
Про те, як було тоді тяжко, Володимир Мартинчук розповідати не любить. Допомагала йому на перших порах сестра Галя, яка разом з чоловіком та двома дітьми спеціально перебралася до їхньої трикімнатної квартири. Дитячі хвороби, безсонні ночі, кількаразове за день прання — ось що можна лише пригадати з того часу. Коли дівчаткам виповнилося по п’ять місяців, Галина від них поїхала. І знову доглядати немовлят удень приходила няня, а вночі Володимир з ними залишався сам: заколисував, заспокоював, годував.
Діти — не проблема
Володимир Мартинчук виховання чотирьох дітей не вважає проблемою. Каже, що до нього звертаються люди з набагато більшими проблемами і набагато більшою кількістю дітей. Головне, говорить він, щоб діти не хворіли, тоді й не буде головного болю. Його старша донька нині навчається у шостому класі, троє менших — у другому. Як і тато, усі четверо небайдужі до спорту. Марійка навчається у спортивному класі, займається бейсболом та легкою атлетикою. Віра, Надійка і Люба відвідують шашково-шахову студію, співають у шкільному фольклорному ансамблі «Ранкова роса». Усі дівчата добре вчаться, у чому, вважає Володимир Мартинчук, неабияка заслуга їхньої вчительки Наталії Данилюк (вона в початкових класах навчала і Марійку), яка до них по-материнському добра і вимоглива. У домашніх справах нині діти є доброю підмогою своєму татусеві. Вони і миють посуд, і підмітають, і готують їсти. Секретів куховарства їх навчає сусідка, колишня вчителька, а нині пенсіонерка Лідія Жмур. Вона не раз підставляє своє плече Володимиру Мартинчуку у справі виховання: при потребі наглядає за дітьми, допомагає з опануванням шкільних предметів тощо. Є у дівчат ще один обов’язок — допомога бабусі та прадідусеві, які мешкають у селі у Гощанському районі. Обробіток 1,5 га города, звичайно, лежить на плечах їхнього татуся, втім, доньки теж не відлежуються: допомагають і сіяти-садити, і збирати вирощене.
Спорт не дає опустити руки
На запитання «Чи не думали ви над тим, щоб одружитися?» Володимир Мартинчук відповідає щиро: «Думав». Після публікації розповіді про його родину у всеукраїнській пресі до нього надходили цілі пачки листів від жінок з усієї України, які пропонували стати матір’ю його дітям. Але тоді трійнята були маленькі, й у нього не було часу їм писати. Тож питання одруження досі залишається відкритим. Втім, Володимир Мартинчук цілком самостійно справляється з усією домашньою роботою, яку зазвичай виконують жінки. Торік, правда, йому її дещо полегшив голова обласної ради Роман Василишин, який подарував на День захисника Вітчизни пральну машину-автомат, дізнавшись, що стара в Мартинчуків зламалася.
Але не лише вихованням дітей та домашньою роботою займається багатодітний татусь. Є в нього ще одне захоплення — спорт. Саме він, на його думку, дає сили не опускати руки при життєвих труднощах. Ось уже шість років Володимир Мартинчук є членом клубу «АЗАРТ», назва якого розшифровується як Активне завзяте аматорське рівенське товариство. Щочетверга члени клубу, а це люди, яким за 35, грають у футбол, відвідують сауну, спілкуються.
