Пам’ятаю, коли твій день був 14 жовтня, а до того твоїх рухівців, яких бачила за різнокольоровим вітражем дверей на кухні.
Добре пам’ятаю як раптом я, ровенчанка, стала москалькою в тлумацькій школі на Франківщині, і як обурена поведінкою моїх однокласників Бабуся, вчила приказці “я – москаль, а ти – раскаль…”
Пам’ятаю, як ти перестало бути Ровном. І як я тоді раділа.
Як з твого роддома на Міцкевича ми забирали мою сестру. А потім мене з сином.
Ти моє. Я так довго вчилася тебе любити, що тепер без тебе ніяк. Ніяк без тісного, рябого і безглуздого центру, ніяк без іллі муромця, якого інакше як Стоматологом ніхто і не називав, ніяк без твоєї Набережної над все ще річкою.
Тепер я кажу привіт стільком людям на вулицях, що багатьох вважаю сусідами.
В жодному іншому місті і місці не буде таких ранків, сонних і неспішних. До жодного міста я не буду такою уважною і прискіпливою. Жодному я так важко не пробачатиму помилок вибору.
Тобі і нам сказали, що твій день сьогодні, але твій день ще не настав. От побачиш. Я ще пишатимусь тобою, і ти мною не соромитимешся. От побачиш. До тебе привозитимуть наречених і внуків твої вихідці, і наречені і внуки заходитимуться від твоїх запахів і твоєї домашності. У тебе все попереду. У нас всіх з тобою все попереду.
Треба трошки почекати. Перечекати. І спробувати тебе поберегти.
