Історіями він поділився у Facebook:
– Жанночка, собирай колосочки, а если услышишь топот конских копыт – беги быстренько в лес, меня не жди, иначе дядя на коне будет бить тебя плеткой по спинке очень больно… – згадує іноді моя бабуся Жанна Іванівна Голодомор 1947 року. Як вони з мамою тишком-нишком збирали колосочки на її рідній Луганщині. Як маму зловив дядя-енкаведист і звіряче бив до втрати свідомості. Згадує і плаче ридма…
Потім бабуся з мамою Пелагеєю Андріївною Караваєвою (з дому Бондаренків) втекли від Голоду на Західну Україну – в Рівне, де Жанна Іванівна живе і нині, дай їй Боже здоров’я і душевного спокою.
Вже дорослою бабуся дізналася від свекрухи – моєї іншої прабабці Поліни Євстахіївни Лозової (в дівоцтві – Лунгор), як та в 1933 році поховала трьох своїх маленьких дітей, котрі померли від Голоду… А вона нічим не могла зарадити…
Витримати цю трагедію баба Поля не змогла – і затим її певний час лікували у психіатричній лікарні.
Затим її життя налагодилось. Вона народила мого діда Валерія, його брата Віктора та сестру Тетяну, дочекалась з тюрми репресованого чоловіка Івана Костянтиновича, прожила майже до 90 років – і мені пощастило бачити, як прабабуся співає і танцює…
Та все життя їй часто снились дітки, які помирали від страшної голодної смерті…
Інша моя бабуся Людмила Опанасівна Карп’юк (з дому Безкоровайних) так само під час Голодомору 1947 року поїхала з рідного Синельникового на Дніпропетровщині, на Захід – у Ковель на Волині. Потім доля закинула її у Рівне, де вона все життя пропрацювала гематологом у обласній лікарні і спочила у Бозі у 2011 році.
Відколи у 1996 помер дід Василь Федорович, вона жила сама. Їла мало. Але у неї вдома навіщось було два холодильники. Третій холодильник – на дачі в Новоукраїнці. Усі три – забиті вщент. Заморожене м’ясо могло лежати два-три роки. Запах навіть у морозилці м’яса такого поважного віку був, м’яко кажучи, чудернацький.
Підвал був забитий консервацією так, що не можливо було просунутись. На свої очі бачив варення, якому по 13-15 років. Але викинути щось теоретично їстівне – зась!
Вона любила оселедець чорний хліб. Завжди купляла цілу буханку. Хоч їла ну зовсім мало. Буханки їй вистачило на тиждень – на сьомий день шкоринка хлібчика була вже зеленою. Колись малим спробував викинути скибку зеленого хліба – ледь не отримав паском по одному місцю.
Відправляє Андрійчика до крамниці, а я й кажу:
– Баба Люда, ну, навіщо Вам ціла хлібина? Давайте я куплю четвертинку – на два дні Вам точно вистачить. А потім – знову куплю четвертинку. Краще ж смакує свіже!
Чи хоча б половинку?
Відповідає:
– Ні, я сказала, купи цілу!
Людмила Панасівна була лікарем від Бога. Ніколи нічого не просила у пацієнтів. Але їй, звісно, приносили.
Коробки цукерок і шоколадки, без сумніву, так само лежали б роками, сховані в квартирі дуже ретельно. Але я ж дитинства любив хорошу кримінальну літературу, а вона розвиває дедуктивні здібності – тому все знаходив оперативно.
Баба Люда дуже любила каву (підсадила, от лихо, і мене). Сама смажила зерна. Коли її не стало – крізь сльози страшної втрати – я неймовірно її любив і був прив’язаний, як ні до кого іншого – несамохіть помітив, що запасів кави їй вистачило б десь до 2020 року.
Воду підігрівала у турці. Води наливала так багато, що трошки перекипить – і може вилитись. Сусідки агітували припинити таку хуліганську практику, адже раптом залиє конфорку плити – і може бути біда.
Але відучити Панасівну від того не зміг ніхто до самого скону.
Вона втекла від Голоду у 1947 році, а померла у 2011.
64 роки страх Голоду не давав їй спокою жодного дня…
