Лікарні
За статистикою, населення нашої області сорок років тому було не набагато меншим, ніж тепер. На початку шістдесятих стрімко зростав за кількістю мешканців лише обласний центр. Якщо згадати про медичні заклади Рівного до 1964 року, то не знаєш, що і думати — чи то люди менше хворіли, чи то хворіли швидше, не переобтяжуючи лікувальні заклади своєю у них присутністю.
В це сьогодні важко повірити, але обласна лікарня знаходилась у ті роки в приміщенні нещодавно проданого засекреченим власникам психоневрологічного диспансеру на вулиці Дворецькій, колишній Димитрова, колишній Хрущова і т.д. Так, у тій самій легендарній у сімдесяті роки «дурці» за адресою: Димитрова, 48 знаходився головний лікувальний заклад області. Яким чином в одноповерховому приміщенні знаходилась уся обласна лікарня, уявити непросто. Скоріше за все, до обласного центру везли дуже мало хворих, а решта лікувалися у районних лікарнях, яких тоді було майже тридцять. Бо ж районів у нашій області до хрущовської реформи було не 16, як тепер, а вдвічі більше. Райцентрами тоді були і Клевань, і Мізоч, і ще багато невеликих містечок або, як потім їх стали називати — СМТ (селища міського типу). Найпростішою прикметою колишнього райцентру і досі є саме лікарня, або її руїни. Це вам не райком, закриття якого ніхто, окрім начальників, міг і не помітити.
Та повернемось до лікарень. Окрім обласної лікарні, була тоді в Рівному і районна, яка знаходилась у Тютьковичах. Згодом туди переселили онкодиспансер. Що таке «онкодиспансер» тоді не знали. Не тому, що не було таких хвороб, а тому, що не було такого слова, яке прийшло до нас вже у сімдесяті. Міська лікарня була розташована на вулиці Калініна (тепер Драгоманова) у будинку з колонадою, тому самому, де тепер одне з відділень пологового будинку. Лише дитяча лікарня не змінила з того часу місця свого знаходження. Вона була там само, де й тепер, на вулиці Чорновола (Тополева, 17 Вересня). Лише корпуси стаціонару та поліклініки ще не були тоді з’єднані додатковим корпусом. Між двома приміщеннями була неймовірної краси клумба з квітами. Я так добре її пам’ятаю не тому, що часто хворів, а тому що мати, яка працювала там медсестрою, брала мене з собою інколи на роботу. Ось я і грався біля тої клумби.
Пологовий будинок, де народилося покоління рівнян 50-60 років, знаходився на Замковій, майже навпроти теперішнього входу до промтоварного ринку. Тепер у цьому приміщенні санепідемстанція. Ще кілька споруд лікарень не збереглися. Одна була трохи далі за кінотеатром «Україна», на місці, де тепер бульвар, інша — на території, де розташоване нині вкрай потрібне області управління СБУ.
Ще один медичний заклад, який не змінив досі своєї прописки — військовий шпиталь. Але його я зовсім не пам’ятаю, бо військових у моїй родині не було. Не повірите, за все життя я навіть на території того шпиталю жодного разу не був і, окрім паркану на вулицю ніяких прикмет цієї лікувальної установи досі не знаю (тьху, тьху, тьху).
Що стосується поліклінік та диспансерів, то вони на початку шістдесятих розташовувалися у пристосованих приміщеннях, розкиданих по всьому місту. З дитинства пам’ятаю фізкультурний диспансер, який знаходився поруч із пивзаводом у будиночку на вулиці 1 Травня, оптимістично перейменованій тепер на вулицю Могили. Туди ходили всі діти, які бажали займатися спортом. Без довідки із фіздиспансеру на жодне тренування дітей тоді не допускали.
Звісно, що в тих всіх лікарнях, або, як їх називали тоді в народі, «больницях» (з наголосом на перший склад) працювали лікарі. Більшість із них були іще «колишні», тому носили чудернацькі, як на дитячий слух, прізвища. Так, в обласній лікарні ходили легенди про лікаря Андермана, який чудово лікував від усіх хвороб і оперував практично все. Провідним хірургом міської лікарні був Клешкань. Саме його іменем назвали у вісімдесяті роки маленьку вулицю між Калініна та Лермонтова. Назвали недарма. Нічого не маю проти маловідомих поетів-патріотів, імена яких роздали вулицям Рівного на початку дев’яностих років, але гадаю, що Григорій Клешкань зробив для рівнян не менше корисного, прооперувавши тисячі хворих.
Цей доктор жив за десять кроків від будинку, де знаходилась наша комуналка. У двох розкішних помешканнях старого будинку часів царської Росії мешкали: на другому поверсі — якийсь партійний начальник, на першому — подружжя лікарів: Олена Микитівна Климашевич та Григорій Андрійович Клешкань. Ми бачились майже щодня, коли я бавився на вулиці, а за докторами приїздили довгі автомобілі «ЗіМ» та «Шкода», які тоді використовувались як карети «швидкої». Кілька разів Григорій Андрійович пускав мене всередину тих авто, і я досі пам’ятаю відкидні сидіння збоку салону переобладнаного лімузина «ЗіМ» і пофарбовані білим вікна «Шкоди». Вдома у лікарів було все як у книжці — піаніно, шафи із книгами, старий письмовий стіл… Хатня працівниця Клешканя (інтелігент) інколи приглядала за мною і пускала погратися у докторську вітальню. Більше нічого не пам’ятаю. Хіба що звертання на «ви» від доктора до всіх без винятку сусідів, включаючи і хатню прибиральницю. Вже дорослим я дізнався, що Григорій Клешкань був лікарем у Рівному ще до війни, а від сталінських таборів його врятувала допомога, яку він надав на війні якомусь партизанському командиру.
У ті далекі вже роки ще не було справжніх операційних, ніхто не мав уявлення про сучасну медичну апаратуру. Тоді все вирішували світлі голови і чарівні руки докторів із незвичними прізвищами, які працювали у страшних, як на сьогодні, умовах. У шістдесяті роки про це ніхто не думав. Тим більше, що вже зводились нові лікарні і поліклініки на західній (обласна лікарня) та південній (міська лікарня) околицях Рівного.
