Аеропорт
Аеропорт у Рівному був завжди. Щойно з’явилася авіація, в нашому місті почали приземлятися та злітати в небо літаки різних конструкцій. Розповіді старожилів свідчать про те, що військові літаки приземлялись у Рівному спочатку на території нинішнього штабу військового корпусу (колишня 13-а армія) та на території нинішньогго стадіону «Авангард». Злітною смугою в обох випадках служило… футбольне поле біля річки та на території поміж казармами. Ще дитиною, коли я жив за кілька сотень метрів від тих казарм, ми бігали з друзями гратися на солдатський стадіон, де, окрім поля та бігових доріжок, була смуга перешкод, долати яку ми могли хоч цілий день На територію нас пускали вільно, солдати навіть показували нам свої автомати.
Та повернемося до аеропортів, точніше, до аеродромів. Дитячим розумом я ще не міг збагнути, що наявність у кожній військовій частині футбольного поля є не свідченням пристрасті військових до гри у м’яч, а приводом мати вирівняний майданчик розміром сто на двісті метрів, або два гектари — площа стадіонного «ядра». Із такого стадіону могли злітати легкі літаки та гелікоптери, там можна було розміщувати додаткові військові підрозділи в наметах, паркувати бойові машини. Та про це ми поговоримо у наступних розділах.
Під час другої світової війни рівнянам було не до аеродромів. Моя покійна тітка розповідала, що у перші дні війни, коли німці бомбили Рівне вночі, всі жителі міста ходили ночувати в поле. Брали з собою дітей, ковдри, щось перекусити і йшли подалі від смертельної небезпеки. Зовні це виглядало як літній пікнік — в останніх числах червня 1941 року ночі були теплі. Діти були дуже задоволені такою пригодою, не розуміючи, яка небезпека на них очікувала.
На початку шістдесятих, коли я вперше злетів у небо, над містом постійно гуділи авіаційні двигуни. Літаки Ан-2 чи не цілий день літали над містом туди-сюди. Були регулярні рейси на цих літаках. Можна було вилетіти з Рівного до Києва, Тернополя, Львова, Луцька і ще багато куди аж до райцентрів північної частини області. Квиток на літак, наприклад, до Києва чи Львова коштував недорого — приблизно стільки ж, скільки місце в купейному вагоні. Для тих літаків не треба було бетонної злітної смуги — вони сідали на будь-яке пасовисько.
Власне, пасовиськом зовні й виглядав аеропорт Рівного. Пасажири тоді відправлялись на посадку в літак не з того приміщення, що нині стоїть майже порожнє, а з іншого, що трохи ближче до міста. Туди досі веде вузька доріжка. Машинами до аеропорту тоді не їздили, тож від автобусної зупинки до власне споруди аеропорту вела заасфальтована стежина, обабіч якої росли кущі, в які за кожні двадцять метрів були вмонтовані зручні лави. На цих лавах народ і чекав на літаки у хорошу погоду. Бо приміщення самого аеропорту було невеличке, приблизно як вокзал на станції Решуцьк.
Спочатку мені літати не доводилось. В аеропорт ми їздили зустрічати і проводжати родичів, яким я дуже заздрив, бо вони летіли літаком. Проте в небо я таки піднявся. У ті роки програма святкових днів включала катання на літаках. Всього лише за один рубль можна було злетіти над містом на літаку Ан-2 і помилуватися знайомими вулицями з висоти пташиного польоту. Мій перший злет до неба стався у Всесоюзний день авіатора. Враження від внутрішнього вигляду літака у мене було військово-романтичне. Всередині на пасажирів чекали дві дерев’яні лави уздовж стін і відчинені двері до кабіни пілота. Нас розсадили уздовж стін, здається, по п’ятеро з кожного боку. Я став на коліна і притиснувся до ілюмінатора, але хлопець, який був поруч, мене відштовхнув. Він теж хотів побачити місто з літака. Врешті ми з ним домовились, що будемо виглядати по черзі. Потім був розгін і злет. Потім були кущі й дерева на землі, які почали дуже швидко зменшуватись. А потім мене знудило. В результаті калатання літака догори-донизу мій шлунок спочатку дав сигнал голові, яка запаморочилась. А потім я почав блювати на щось зелене з боку нижньої частини фюзеляжу.
Мені було дуже соромно. Коли всі діти радісно перегукувались, милуючись панорамою міста, я лежав на якихось мішках. Думав, що це парашути, що в разі небезпеки ними не можна буде користуватися, бо вони щойно були мною забльовані…
Від того мого дитячого польоту до наступного пройшло понад десять років. Після невдалої повітряної прогулянки я надовго втратив бажання літати. Тільки дивився на літаки знизу. Дивився, як у небі над Рівним почали з’являтися замість допотопних зелених Ан-2 нові літаки сріблясто-білого кольору. Це були літаки марки Іл, Ту та Як, які приземлялися на новозбудовану бетонну злітну смугу. Ту саму, яка стоїть нині практично забута. Якби нам, першокласникам 1965 року, сказали, що за сорок років, на початку ХХІ століття аеропорт у Рівному буде мало кому потрібен, ми б не повірили. Ми тоді думали навпаки. Чекали, що незабаром замість аеропорту в нас у Рівному буде космодром… Час такий був.
