Мода
Мода існувала завжди. Прагнення виглядати не так, як усі, чимось виділитися індивідуально було притаманно людям в усі часи. Не були винятком і шістдесяті роки у Рівному, коли саме слово «мода» поступово ставало легальним і загальновживаним. І хоч у сатиричних журналах ще доводилось бачити карикатури на модників і особливо на модниць, все більше людей намагалося вдягатися не просто так, а по моді.
Робити це в умовах планової соціалістичної економіки було не так просто. Одяг, який продавався у магазинах, був стандартним. Варто було з’явитися у продажу новій партії сорочок, плащів чи суконь, вже на третій день чи не півміста виходило на вулицю у новому, майже суцільно однаковому вбранні. Пригадую, як у нашому дитячому садку практично всі діти прийшли одного дня у жовтих бавовняних сорочках із чорними квадратиками. Сорочки були двох видів — одні мали квадратики суцільно чорні, а інші — трохи сіруваті. Через багато років, працюючи у фарбувальному цеху фабрики нетканих матеріалів, я збагнув причину такої різниці: просто хтось не долив вчасно фарби. Не викидати ж тканину після цього…
Для дорослих мода тоді ділилася на три категорії. Більша частина рівнян носила просте вбрання, менша — з натяком на спортивність, ще менша вдягалася гостромодно. Перша частина громадян вбиралася (чоловіки) у широкі брюки, сорочки та піджаки. Жінки носили приталені сукні та спідниці довжиною набагато нижче колін. Верхній одяг складався із стандартних драпових пальто та прорезинених плащів, так званих макінтошів. Взуття було стандартне і погане. Дитячі сандалії та черевики тих часів я досі пригадую з жахом.
Альтернативою загальноприйнятому стилю поступово ставав спортивний одяг. Це стосувалося насамперед взуття — у продажу з’явилися китайські кеди. Легкі й зручні, вони носилися хлопцями практично всюди. Тоді ж з’явилися пляжні гумові «в’єтнамки», які жінки не соромилися носити і на вулиці, коли було спекотно. Футболки та спортивні сорочки, так звані мастерки, були хоч і не дуже яскравих кольорів, але все одно виглядали привабливо. «Мастерки» були дуже схожі на нинішні модні молодіжні курточки, тільки були виключно синіми з білою смужкою на комірці та рукавах і вдягалися через голову.
Приблизно з 1965-1966 років почався «наступ» жіночих міні-спідниць і туфель на шпильці. Тодішні «шпильки», тобо взуття на тонкому підборі, були невисокі, тому ходили в них повсякчас. Низькоякісний асфальт, яким тоді почали покривати міські тротуари, був влітку суцільно протиканий тими «шпильками». Міні-спідниці та міні-сукні, які у продажу практично не з’являлися, жінки шили самі. Виручив наш місцевий льонокомбінат, який випускав полотно світло-рожевого, світло-зеленого та світло-блакитного кольору (теж фарби, напевно, не було). Жінки власноруч оновлювали свій гардероб з допомогою швейних машинок, які були практично у кожній родині.
Вміння самій шити на машинці було тоді чи не обов’язковим для жінки. Журнал «Работніца» з викрійками модного одягу, розпродавався у кіосках за один день. Не тому, що рівнянки так любили шити, просто виходу іншого не було. За бідності тих часів швейна машинка вирішувала не тільки питання моди. З її допомогою дорослу річ можна було перешити на дитячу, чоловічу на жіночу і так далі.
Процвітали тоді в Рівному ательє індивідуального пошиву одягу. Закрійники були чи не найбагатшими людьми, бо замовлень на одяг було більше, ніж могли того одягу пошити. От і купалися ті закрійники, як сир у маслі, щодня маючи від замовників «живу копійку». Добре пам’ятаю закрійника з ательє, яке було розташовано на першому поверсі нашої комуналки. Прізвище його було Смаль, він носив розкішну шевелюру, яка по кілька разів на день з’являлася у нашому вікні, коли модний кравець прямував до громадської вбиральні у дворі (іншої не було).
Приблизно у ті ж самі роки в місті з’явилися нейлонові речі. Насамперед це були сорочки, які виглядали дуже гарно і не м’ялися, як бавовняні чи лляні. Нейлонова сорочка стала предметом дефіциту, а значить, носили всі. Щойно наставала літня спека, як спини рівнян ставали мокрими під тими сорочками. Але ніхто на це тоді не зважав. Другим масовим предметом із нейлону тоді стали плащі «болонья», які продавалися (теж з-під прилавка) у комплекті з потворною нейлоновою шапочкою. Плащі були прямі й короткі, мали негарні темно-сині та темно-коричневі кольори. Але вони були практично невагомими і не пропускали воду під час дощу. Дарма говорити, що такий плащ незабаром був у кожного чи майже кожного рівнянина. Пригадую, як у нас вдома зненацька з’явився дядечко із хитрою пикою. За кілька хвилин батько здобув жаданий плащ, а дядечко сімдесят рублів (місячна мамина зарплата).
Окремою тоді була мода так званих стиляг. Їх у Рівному було зовсім мало. Вони якраз почали тоді носити замість вузьких брюк «дудочок» інші брюки — «кльош». Цими кльошами вони «підмітали» центральну вулицю міста, потрушуючи зачісаними наперед чубами.
Про зачіски я багато не напишу, бо не дуже ще у них у дитинстві тямив. Мене самого батьки відправляли до перукарні стригтися під «бокс», тобто вистригати машинкою все волосся, окрім маленького чубчика. Дорослі ж всі зачісували волосся назад. І жінки, і чоловіки. Носити зачісаний наперед чуб вважалося тоді «несерйозним». Як наслідок, усі молоді дівчата і хлопці зачісувались саме наперед. Жіночі вуха та чоловічі бриті потилиці поступово ставали ознакою моди сталінських часів, яка зійшла нанівець вже до початку сімдесятих. І ще про зачіски. Приблизно тоді, у шістдесяті роки, з’явилися «хімічні» зачіски, які почали робити собі практично всі жінки і навіть деякі чоловіки. Це був великий прогрес — година-друга у перукарні й ти вже кучерявий на кілька місяців. Але молоді це не стосувалося. Подивіться кіно «Кавказька полонянка» і ви побачите моду на зачіски тих часів.
З’явилась тоді мода і на музику. Вона прийшла до Рівного разом із магнітофонами, на які можна було переписати улюблену мелодію. Поки платівка з модною піснею з’явиться у магазині, слід було чекати, а магнітофон одразу робив тебе власником модної музики. До того ж, далеко не всю модну музику випускали на платівках. Звісно, радянські «твісти» та «шейки» розкуповувались залюбки, але тільки на магнітофон можна було записати справжній американський «рокенрол», як тоді це поміж собою називали. Але були і в цій моді чудернацькі явища. Приблизно у 1965 році в моду увійшов італійський співак-підліток Робертіно Лоретті, чиї платівки продавалися масовими тиражами. Неаполітанські пісні «О соле міо», «Санта Лючія» та інші щодня гриміли того року у квартирах скромного поліського обласного центру, а в пісні «Джамайка» італійський хлопчина, здавалося, ось-ось надірве горло.
Як стало зрозуміло згодом, саме у ті роки наші люди підсвідомо зробили свій вибір на користь ще не існуючого Євросоюзу, щосили намагаючись вдягатись, взуватись, зачісуватись і танцювати так, як це робили за міцно ще тоді зачиненим західним кордоном.
