Американський письменник Ернест Гемінґвей на запитання про те, як він ставиться до гарних жінок, відповів: "Чудово! Доки вони мовчать". Приблизно те ж саме можна сьогодні сказати про чи не всіх відомих українських спортсменів. Ми бачимо їх на футбольному полі, доріжці басейну, боксерському рингу, біатлонній трасі чи деінде, сповненими енергії та волі до перемоги. Ми вболіваємо за них і щиро радіємо, коли вони перемагають або просто показують високий результат. Тому що вони наші, українці, рідненькі!
Як би було добре, коли б, як у колишні радянські часи, про справжні уподобання, смаки та рівень освіти наших відомих спортсменів знали лише їхні близькі та знайомі. А для усіх інших ці спортсмени були би чесні, розумні, свідомі. Коротше, взірцем для наслідування. Але це неможливо — у вільному світі, де ми тепер живемо, всі знають про всіх усе. Саме тому зі спортивними "зірками" за кордоном працюють цілі групи фахівців. Вони вказують підопічним, що казати, куди ходити, із ким зустрічатися. Це взаємовигідно: від позитивного іміджу спортсмена залежить інтерес рекламодавців. Ніхто не вкладатиме мільйони в невихованого та хамовитого спортсмена. І спортсмени це теж розуміють.
У нас не те. Спонсори наших спортсменів — добре, що їх мало хто знає — не залежать від реклами. Підтримувати зразковий імідж їм непотрібно. А спортсменам і поготів. Досить лише зазирнути у їхні сторінки в соцмережах, щоб надовго, або назавжди, припинити за цих спортсменів уболівати. Навіть коли сам не подивишся, то інші побачать і рознесуть на весь світ.
Та цього мало. Вони ще й інтерв'ю дають. Якби американський боксер сказав журналістам, що готовий дати політику під дих, його кар'єра миттєво закінчилася б. А в нас нічого. Журналіст ледь не цілує тому боксерові босі ноги. Бо у пляжних капцях той прийшов на інтерв'ю.
Тому й думаєш часом як той Гемінґвей — краще би вони мовчали.
Коментарі