Національна футбольна команда нецікава більшості українців

137 0

За приклад варто взяти Бельгію. У спорті кожен має свої завдання. Від олімпійського чемпіона, який прагне встановити світовий рекорд, до бігуна- аматора, який вважає за успіх добігти дистанцію до фінішу й перемогти самого себе. Які завдання поставлені перед національною командою України з футболу? Невідомо. Тому вона поки що перемагає саму себе. Точніше таку, якою вона могла б бути за інших обставин.

Не згадуватиму, коли 30 років тому на 90 відсотків складена з українців збірна СРСР ледь не стала чемпіоном Європи. Тоді були інші часи, інша ідеологія. Але віяння нового часу відчувалися. Коли радянська збірна програвала європейські фінали 1964-го і 1972-го, це вважали провалом. Тренера з ганьбою звільняли, а команду збирали наново. 1988-го ніхто нікого не виганяв. Навпаки – футболістів і тренерів зустрічали, як героїв.

Тепер нагороди очікують гравців після перемоги хоча б у одному офіційному матчі. Виграш групового турніру другої ліги новоствореної Ліги націй, яку німецький тренер Юрген Клопп назвав "найбезглуздішим турніром в історії", став приводом для торжеств. Почалися розмови про "нову команду, створену Андрієм Шевченком".

”Будуть тренери – будуть футболісти. Але не тепер, а років за 10–15. Треба, щоб цих юнаків не просто навчили грати у футбол, а й дали можливість виступати на високому рівні в повноцінному, а не кастрованому чемпіонаті України”, – пише журналіст Микола Несенюк. Із ним погоджується художник Дмитро Скаженик
”Будуть тренери – будуть футболісти. Але не тепер, а років за 10–15. Треба, щоб цих юнаків не просто навчили грати у футбол, а й дали можливість виступати на високому рівні в повноцінному, а не кастрованому чемпіонаті України”, – пише журналіст Микола Несенюк. Із ним погоджується художник Дмитро Скаженик
Стан, у якому перебуває український футбол і який представляє у світі національна команда, не є провиною нинішніх тренерів або керівників національної федерації. До цього йшло упродовж 30 років. Масовий неорганізований футбол, як і повсюди у цивілізованому світі, занепадав. А хоч трохи притомної структури, яка мала б виховувати юних футболістів, досі немає. Спочатку вичерпали резерви, закладені за часів СРСР, а потім почали змінювати завдання.

Для фахівців не було загадки, чому молоді українці успішно виступали за збірні в міжнародних юнацьких змаганнях, а потім нічого не показували на дорослому рівні. Фахівці знали: молоді були насправді не такі вже й молоді. Тому і вигравали "по юнаках" хоча би щось. А їхні місця у вітчизняних командах почали заповнювати іноземцями. Витрачали на них кошти, які можна було б вкласти в дитячий і юнацький футбол.

Тепер у нас просто нікому виступати за національну команду на серйозному рівні. На українців немає попиту в головних європейських чемпіонатах. В Англії та Німеччині грають десятки сербів, хорватів, поляків, чехів, не кажучи про бельгійців і голландців. Наших там немає. А ті одиниці, що прибувають раз на 10 років у статусі національних зірок, швидко займають місця на лаві запасних.

Часто спілкуюся з тренерами наших юнаків і щораз чую: буде ще гірше. Розмови ці тривають не перший десяток років. Однак юнаків середніх і нижче середніх здібностей продовжують брати на контракти у професіональні клуби і платити там неадекватні зарплати.

То чи є вибір футболістів високого класу в Андрія Шевченка? Немає. Аби досягти успіхів із тими, хто є, слід бути генієм тренерської думки на зразок Отто Рехагеля. 2004 року складену з посередніх гравців Грецію він зробив чемпіоном Європи. Гадаю, навіть найзапекліші шанувальники тренера Шевченка визнають, що він – далеко не Рехагель. А хто?

У багатьох викликає подив вибір гравців для національної команди України, який робить нинішній тренерський штаб. Складається враження, що людей запрошують не під якусь продуману ігрову модель, а просто так, за чиєюсь рекомендацією чи особистою симпатією. Всім зрозуміло, що найкращі роки Ярмоленка й Коноплянки позаду. А кого ставити навзамін? Під яку модель гри? Під які завдання? Чому замість Циганкова, найздібнішого з молодих українців, на поле виходить натуралізований бразилець четвертої молодості?

І проблема не в тому, що немає кому жорстко поставити тренеру збірної України це та інші запитання. А в тому, що національна футбольна команда вже не є предметом цікавості для більшості українців. Цього року вперше з 1994-го вона не зіграла жодного матчу в Києві. Знаєте чому? Гадаю, керівники футбольної федерації побоюються, що на гру не збереться повний стадіон. Адже у столиці – вимоглива публіка.

Що робити?

Як на мене, федерації слід сказати людям правду. Що немає в нас футболістів міжнародного класу й тому жодних завдань перед національною командою ставити немає сенсу. Слід починати працювати з нуля, взявши за приклад Бельгію, яка в останні роки стала інкубатором із виробництва футбольних зірок. Рекламні й інші надходження від ФІФА й УЄФА слід витрачати не на запрошення марлосів і девичів, не на підсилення тренерського штабу збірної іноземцями сумнівної кваліфікації, а на підвищення зарплатні тренерам на місцях. Щоб вони билися за робоче місце. Будуть тренери – будуть футболісти. Але не тепер, а років за 10–15. Треба, щоб юнаків не просто навчили грати у футбол, а й дали можливість виступати в повноцінному, а не кастрованому чемпіонаті України.

Шансів на реалізацію цих моїх фантазій немає жодних. Так само, як немає надій, що національна команда в найближчі 10–20 років хоча би щось виграє. Нам залишається вболівати за неї лише тому, що вона є. Бо матчі збірної – це можливість об'єднати країну навколо футболу. Відчути себе єдиною нацією – нехай поки що слабенькою, як і наш футбол. Розумної альтернативи цьому не бачу 

Gazeta.ua

Коментарі

Залиште вiдповiдь

Читайте також