Одним із найбільших вражень першої половини мого життя була доля історика-науковця, який у роки мого дитинства регулярно публікував в обласній комуністичній газеті величезні статті про «злочини бандерівців» і, треба думати, непогано при цьому почувався. Коли ж настали нові часи, цей науковець разом із усіма своїми численними колегами раптом став переконаним українським патріотом і прихильником незалежності. Причому робив він це так переконливо, що після смерті його іменем назвали вулицю у приватному секторі на західній околиці міста. Тоді це мене неабияк здивувало — невже ніхто не знав про минуле згаданого науковця? А якщо знали, то чому на це не зважали, віддаючи йому посмертні почесті?
Треба було прожити ще кілька десятків років, побачити народження, зростання і змужніння нового покоління, аби до мене нарешті дійшло — інших науковців, і не лише науковців, у нас ніколи не було і не буде. Бо ж це лише у підручниках історії написано просто, що до 1917 року у нашому місті була Російська імперія, потім, до 1939 року, Польська республіка, потім СССР, потім гітлерівська Німеччина, потім знову СССР і тепер нарешті омріяна незалежна Україна. Ким саме омріяна? Тими, хто наввипередки славив кожну нову владу, «забувши», кого славили вчора? Саме так — ними самими! Інші не виживали. Або виживали не дуже добре. Бо добре завжди тим, хто ближче до влади. Саме тої, що тепер, від якої йдуть всі можливі і неможливі блага. Коли ж ця влада з тої чи іншої причини зміниться, треба так само служити і новій владі. А хто це робитиме, окрім них? У мене є добрі знайомі, які починали ще секретарями комітетів комсомолу за часів СССР, а потім встигли поміняти по кілька партій і досі засідають у владних і навколовладних кабінетах. І це не так просто, як може здатися. Все ж таки є хоч які поняття про вірність даному слову, про дотримання власних обіцянок, просто про щирі людські стосунки. Якщо вам притаманне хоча би щось із вищеназваного, не бувати вам при владі! Бо при владі друг — це той, хто потрібен сьогодні, і невідомо, чи буде потрібен завтра. При владі навіть останню сволоту слід обіймати як рідну, інакше це робитиме хтось інший. І так далі до безкінечності. Саме тому мене зовсім не дивує шалена кількість прихильників чинної влади. Тих самих, хто раніше й гадки не мав про цю владу, а тепер готовий її захищати з усіх можливих сил. Звісно, що без фанатизму. Фанатики нехай життям ризикують, а вони просто будуть талановито і не дуже вихваляти чинну владу. За це ще нікого не покарали. Навпаки — коли влада зміниться, такі знову будуть потрібні. Ті ж самі — інших у нас немає!
