Один з небагатьох рівненських аматорських театрів — театр Палацу дітей та молоді «Від Ліхтаря» — відсвяткував своє 30-річчя. Робив він це у колі «колег по щастю» — під час ІІІ Всеукраїнського відкритого дитячо–молодіжного театрального фестивалю аматорських колективів «ЛіхтArt». Для багатьох колишніх «відліхтарівців» це був привід згадати часи театральної юності.
Ігор Марчук, художній керівник театральної студії 1982-1998 рр.: — Будучи дев’ятикласником, я прийшов у тодішній Палац піонерів на драматичний гурток, засновником і керівником якого був на той час Володимир Пальман. З часом утворилася така собі філія цього гуртка на проспекті Миру. Ми самі зробили з підвалу театр. Костюми і декорації теж виготовили власними силами. Через три роки після початку мого керівництва ми повернулися у Палац піонерів. Спочатку ставили казки, тому що переважна більшість дітей була молодшого та середнього шкільного віку. Але діти-актори виростали, і їх почали цікавити серйозніші речі. Тобто тематика вистав залежала від віку акторів. Згадуючи ці вистави, я думаю, що зараз міг би поставити й краще, ніж тоді. Ми не були професійним театром, але тягнулися до професійності. У нас уже були й студенти. Один актор навчався на вчителя фізики, інший — на викладача малювання. Один з них — це Юрко Журавель (лідер «Ot Vinta»), який зараз трохи відхилився від своєї спеціальності (сміється). Бувало, що ми показували й по дві вистави в день. У нас був дружний колектив: ходили в походи, чотири рази їздили в Карпати влітку, святкували всі дні народження. За цих 30 років з колективу вийшло шість подружніх пар. Їздили ми не тільки на відпочинок, а й на фестивалі у Київ, Ленінград, Москву. Найбільшим досягненням того часу вважаю головний приз — бронзовий тур від професійного журі за кращу дитячу виставу, який ми взяли у Польщі. Тоді ж Вова Загіней (басист «Ot Vinta». — Авт.) отримав диплом за кращу чоловічу роль. Ще один колишній керівник «Від Ліхтаря» Юрій Паскар називає його цілком професійним театром: — У «Від Ліхтаря» мені найбільше подобалося закулісне життя, підготовка до вистави, адже постановка — це лише верхівка айсберга. Кожен намагався внести якусь родзинку у приховане від глядача життя, тому часто актори розігрували один одного, підміняли реквізит чи костюми тощо. Колись це був професійний театр із не аматорськими акторами, ставили по шість вистав у тиждень. Тепер усе по-іншому. Я у театрі виконував різні завдання: від регулювання світла і звуку, ремонтування сцени до організації вистав. Легше було ставити класику, ніж якісь експериментальні речі — менше ризику, що глядач не сприйме. Нині молоді колективи намагаються сподобатися глядачеві, підлаштуватись під хвилю масової культури. Я ж, навпаки, за експеримент і свої колишні постановки назвав би авангардними. Перший театральний фестиваль організовував я. Називався він «Сходи». Це вже потім придумали назву «ЛіхтАрт». Загалом, молодь повертається до театру. Я б не назвав це модою, але я за те, щоб така мода була. Хоча, напевно, це не в нашій ментальності. Якщо в Англії проводяться уроки театрального мистецтва, то в Україні більше уваги приділяють футболу.
