38-річна ВІЛ-інфікована Олена: «Син нічого не питає, але здогадується»

459 0

Ми у соцмережах:

38-річна ВІЛ-інфікована Олена: «Син нічого не питає, але здогадується»

Рівнянка Олена (з етичних міркувань прізвище не називаємо) з юних років жила безтурботним життям, мала чоловіка і дитину. Захоплення опіумом тільки додавало йому барв і нових вражень. Проте розплата за це була неминучою і страшною: розлучення, тяжка наркотична залежність і невиліковний діагноз – ВІЛ. Проте, як вона це пережила і як це кардинально змінило її відношення до життя, вона розповіла «РВ».

ВИЛ_Олена - Вперше я спробувала наркотики у 18 років, - пригадує Олена. – Я була молодою і талановитою, вчилася в музичній школі, займалася танцями. Успіх переслідував мене, тож я думала, що треба брати від життя по максимуму. Вирішила спробувати нюхати наркотичні речовини, бо була на 100% впевнена, що зможу відмовитися від цього, коли забажаю. Спершу вживала раз у місяць, потім два, а потім раз в тиждень, два… В результаті я стала наркозалежною, кололася. Це продовжувалося довгих 20 років. Олена вийшла заміж і народила здорового хлопчика. Коли чоловік дізнався, що вона вживає, за її словами, побив її до напівсмерті. Після цього вони розлучилися. З батьком та матір’ю теж зв'язок урвався. Проте жінка не змогла відмовитися від наркотиків, називаючи залежність від них хворобою. - Тоді не було ні пунктів обміну шприців, ні чогось подібного, - продовжує вона. – Наркомани об’єднувалися у групи по дві-три людини і кололися в наркопритонах. Самі собі добували інгредієнти, макову соломку, інше. Я не виносила речі з дому, щоб купити наркотики. При цьому була безробітною, як багато інших наркоманів. Справа в тому, що коли ти залежний, то в тебе зовсім немає часу на роботу чи щось інше. Тільки, щоб ширку зварити, треба було дві години мінімум, а варили ми її щодня. Хлопці, з якими я тусувалася, були кишеньковими злодіями, працювали по маршрутках – так ми й «заробляли» собі на наркотики та проживання. Іноді, коли один не міг вийти на «чергування», до крадіжок задіювали й мене. Приходилося, а що ж робити? Олена зізнається, що на той час ніхто не турбувався про власну гігієну та безпеку, щоб, наприклад, використовувати нові шприци. Як правило, група наркоманів користувалася одними і тими ж, просто мили їх час від часу. - Про те, що я – ВІЛ-інфікована, дізналася випадково, у 2003 році, коли потрапила в лікарню із запаленням легень, - каже жінка. – Я б не сказала, що діагноз став для мене ударом. Хлопцям, з якими я вживала наркотики, давно його діагностували, тож чи виявлять в мене, було питанням часу. Добре пам’ятаю розмову з лікарем. Він тоді прийшов і сказав, що якщо я нічого не робитиму, то незабаром помру, настільки поганими були мої аналізи. Отоді мені так захотілося жити, як ніколи до цього. Я вирішила боротися за життя. За словами Олени, спасіння для наркомана може принести або віра в Бога, або замісна підтримуюча терапія (ЗПТ). У її випадку допомогло друге. Після того, як дізналася діагноз, зареєструвалася у Рівненському обласному центрі СНІДу, де їй запропонували підтримку і допомогу. - Вже через три місяці, протягом яких я щодня приймала призначені лікарями препарати, мої аналізи значно покращилися, - розповідає рівнянка. – Хоче це й прозвучить дивно, але тільки після того, як мені поставили цей страшний діагноз, моє життя покращилося. Я почала розуміти його цінність. Мені не тяжко, заради того, щоб жити далі, випити одну таблетку на день. Адже люди по всьому світу стикаються з не менш жахливими хворобами і ковтають таблетки жменями. З ВІЛом можна жити. Тепер я намагаюся донести цю думку до тих наркоманів, з якими сьогодні працюю у групах як соціальний працівник. Переконую їх кинути і перейти на ЗПТ, щоб жити. Олена стверджує, що не боїться зізнатися про світ статус і відкрито про це говорити. Вона вважає, що це – єдиний шлях боротьби з дискримінацією, з якою сьогодні стикаються люди з таким діагнозом. Таких прикладів вона знає чимало. - Один з найяскравіших прикладів дискримінації, які наразі спадають на думку, - нещодавні похорони мого знайомого, наркозалежного, - розповіла вона. – Він теж мав статус ВІЛ-інфікованого, при цьому мав дружину, дітей та онуків. Його сім’ю важко було назвати неблагополучною. Якось його дуже сильно побили на вулиці і доставили до Рівненської обласної лікарні. Йому потрібно було терміново надати медичну допомогу, проте медперсонал зволікав з цим, знаючи про його статус. В результаті, вони до вечора чекали на його дружину, яка на той час не могла покинути роботи, щоб вона власними руками поставила йому катетер. Він помер, ймовірно, тому, що медична допомога не була надана вчасно. Якщо в лікарні йдуть на поводу упередженням і безпідставним страхам, то що говорити про звичайних людей, які не мають медичної освіти? Сама Олена по роботі, де знають про її діагноз, з дискримінацією не стикалася. Проте родині розповідати про це не поспішає. - Я не роблю з цього таємниці, проте не вважаю за доцільне розповідати про це на кожному кроці, - пояснює вона. – Живу із 17-річним сином, який, напевне, здогадується про мій діагноз. Проте він ніколи напряму відкрито мене про це не запитував. У нас вдома є два табу – речі, які не можна чіпати – мамина зубна щітка та бритвений станок. Бо донедавна у мене був ще один важкий діагноз – гепатит С. Я довго лікувалася від нього, а нещодавні повторні аналізи показали: цієї хвороби у мене вже немає. Зараз я живу звичайним життям, яке нічим не відрізняється від життя інших: працюю соціальним працівником у благодійному фонді «Наше майбутнє», роздаю шприци, веду бесіди з групами наркозалежних, виїжджаю на виклики і збираю у парках та в будинках використані шприци. Єдине, чого боюся, мабуть, трохи більше, ніж інші – захворіти. Бо кожна хвороба для мого організму, наприклад, грип чи ангіна, минає досить важко і нерідко з ускладненнями. Дарина Гузенкова


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також