84-річна Ванда Олександрівна та 89-річний Іван Васильович Василишини одружились у далекому 1937 році. У ті голодні часи у них не було можливості відсвяткувати бучно своє весілля. Немає особливих статків у них і нині, щоб ліквідувати це упущення і відзначити «залізну» річницю з дня одруження.
Уродженка Житомирської області Ванда та Вінницької Іван познайомились під час навчання у Бердичівському педагогічному інституті. Свою першу зустріч пам’ятають добре обоє. Адже ситуація зовсім не спонукала до романтики. Четвертокурсник Іван, який, незважаючи на те, що навчався на хіміко-біологічному факультеті, особливо відзначався успіхами у спорті, грав на майданчику з хлопцями у волейбол. Можливо, він і не звернув би уваги на юну вихованку фізико-математичного факультету Ванду, яка спостерігала за грою, якби у неї не влучив м’яч. Ображений погляд дівчини змусив Івана попросити вибачення за невдалий кидок і ...запитати її ім’я. Саме з тих пір Іван ненав’язливо виказував Ванді свою прихильність, часто проводжаючи до гуртожитку, який розташовувався поруч з аналогічним студентським житлом для чоловіків, у якому мешкав хлопець. Зустрічі продовжувались недовго. Закінчивши інститут, Іван поїхав за направленням на вчительську роботу в Кам’янець-Подільський, однак про Ванду не забував: писав їй листи. В одному з них він і освідчився дівчині у коханні. Те віршоване освідчення, складене Іваном, Ванда Олександрівна цитує й зараз по пам’яті. Після закінчення інституту і року вчительської роботи, адже обоє були дуже бідні, тому вирішили попрацювати, перш ніж створювати сім’ю, Ванда врешті наважилась на одруження, й Іван забрав її до себе. Церемонія весілля обмежилась реєстрацією шлюбу в сільраді. А через рік у подружжя Василишиних народилась донька Алла. Втім, бути разом судилось їм недовго. У 1939-му, якраз коли йшла фінська війна, Івана забрали до армії. Щоправда, тоді воювати не довелось, бо спочатку направили на навчання до Ленінградського вищого технічного артилерійського училища. Потім перевели до Подольського піхотно— кулеметного, що під Москвою. Звідти — до Московського артилерійського училища. І саме тут, коли був на третьому курсі, Івана застала Велика Вітчизняна війна. Медкомісія визнала курсанта придатним до авіаційної служби, і йому довелося вчетверте змінити місце навчання. З Чкаловського льотного училища Іван потрапив інструктором-коригувальником вогню на Білоруський фронт. Тут він отримав поранення. Після лікування продовжував виконувати обов’язки інструктора. А коли після закінчення війни його 10-й авіаційний полк розформували, служив у цивільній авіації, охороняючи ліси від пожеж. Увесь цей час його чекала на Вінниччині дружина з донькою, не знаючи, чи він живий. Адже вони перебували на окупованій території, тож листів від Івана не отримували. Після звільнення Вінничини від окупантів Ванда Олександрівна стала директором Зозулинської школи. Щоправда, не відразу. До цього у школі стояв госпіталь. Тож довелось учителькам перекваліфіковуватись у медсестер і прати бинти, готувати їсти пораненим. І лише у 1946 році нарешті подружжя Василишиних змогло знову об’єднатись. — Це був найщасливіший момент у житті, — розповідає Ванда Олександрівна.— Адже чоловік повернувся з війни цілий і неушкоджений. В той час як інші або загинули, або повернулись каліками. Більше вони так надовго не розлучались. У 1946 переїхали жити до Рівного, бо Іванові Васильовичу, як працівнику авіації, запропонували тут роботу й житло. Він і далі охороняв ліси від пожеж, а Ванда Олександрівна працювала вчителькою у школі №1. Коли Івана Васильовича у 1956 році комісували, він теж перейшов на педагогічну роботу. Викладав хімію та біологію у вечірній школі, кооперативному технікумі. Найтрагічнішою сторінкою їхнього життя була загибель 36-річної доньки. Виховання 9-річної онуки Інни після цього лягло на їхні плечі. Зараз Ванда Олександрівна та Іван Васильович перебувають на заслуженому відпочинку. Живуть у невеликому будиночку разом з онукою Інною Жовнір та двома її дітьми, своїми правнуками. Основне нинішнє заняття Ванди Олександрівни — доглядати правнуків, читати книги та газети, шити. Інколи, коли вночі мучить безсоння, вона ще й розв’язує математичні задачі, щоб допомагати правнучці Лесі у навчанні, недарма ж за фахом математик. Час від часу до неї навідуються колишні учні, просять допомоги чи поради у різних життєвих ситуаціях, адже добре знають, що вчителька не видасть їхніх уже нині дорослих секретів. Вона дуже добре пам’ятає прізвище та ім’я кожного з них, навіть тих, кого навчала в далеких 50-х роках. Приходять у дім Василишиних і сьогоднішні школярі зі школи № 1, де Ванда Олександрівна пропрацювала 26 років. А Іван Васильович дуже шкодує про те, що уже не працює. Адже йому навіть сьогодні, напередодні 90-річного ювілею, не сидиться. І він постійно щось майструє, будує. Є в колишнього льотчика ще одне цікаве заняття: він дуже любить поезію. Зачитується віршами Расула Гамзатова, Євгена Євтушенка. Найулюбленіші записує у спеціальний зошит, де поруч з відомими авторами «уживаються» і його власні поезії, присвячені загиблій доньці, проблемам сьогодення тощо. Цікаво ще й те, що Іван Васильович, незважаючи на свій вік, постійно співає у хорі ветеранів «Патріот». Тож розучувані на його репетиціях пісні теж знаходять своє місце у поетичному зошиті. Отакі вони — звичайні незвичайні рівняни Іван та Ванда Василишини. Прикро лишень, що навіть зараз не можуть вони справити собі весілля. Хай і залізне, 65-річне, однак не кожна подружня пара досягає такої дати. А в них — окрім скромної пенсії, лише безліч державних нагород. В Івана Васильовича — три ордени, 13 медалей. У Ванди Олександрівни — п’ять відзнак, серед яких медаль «Ветеран праці» та значок «Відмінник народної освіти».
