Днями випадково дізнався, що у нас досі існує великий симфонічний оркестр Українського радіо. Раніше гадав, що його вже немає. Що робити шести десяткам музикантів у напівпорожній громаді на Хрещатику, 26, коли сотні радіостанцій крутять зовсім іншу музику, а симфонію, якщо дуже треба, можна і в запису послухати? Як виявилось, роботи у цього нашого оркестру повно. Не встигають. Але не у нас, а за кордоном. Музиканти, приїхавши із чергових гастролей, встигають на рідній землі лише одним вухом почути щось із репертуару Вєрки Сердючки, і знову до аеропорту: по іспаніях, норвегіях, італіях…
Днями випадково дізнався, що у нас досі існує великий симфонічний оркестр Українського радіо. Раніше гадав, що його вже немає. Що робити шести десяткам музикантів у напівпорожній громаді на Хрещатику, 26, коли сотні радіостанцій крутять зовсім іншу музику, а симфонію, якщо дуже треба, можна і в запису послухати? Як виявилось, роботи у цього нашого оркестру повно. Не встигають. Але не у нас, а за кордоном. Музиканти, приїхавши із чергових гастролей, встигають на рідній землі лише одним вухом почути щось із репертуару Вєрки Сердючки, і знову до аеропорту: по іспаніях, норвегіях, італіях… Музиканти на тих гастролях одержують цілком європейську зарплатню, живуть у багатозіркових готелях і харчуються в хороших ресторанах. Виступають вони в різних містах. Виявляється, що лише в Іспанії є кілька десятків міст, де люди готові заплатити гроші, аби послухати симфонію у виконанні наших музик. На запитання, як їм це все вдалося влаштувати, один із скрипалів сказав, що поняття не має. У них агент є, який там по закордонах про все домовляється. І людям дає заробити, і себе, треба думати, не кривдить. Я це до чого пишу? Не до того, що наші люди, мовляв, можуть в Іспанії не лише апельсини збирати чи з бетономішалкою вправлятися. Можуть і на скрипках. Це і так зрозуміло: талантів, у тому числі музичних, у нас завжди вистачало. Тут інше цікаво. Чому наші люди, схильні до вживання горілки та недисциплінованого вживання матірних слів, раптом стають такими потрібними за кордоном практично у будь-якій якості? Не шукаймо у цьому вищого промислу чи геополітичних закономірностей. Весь секрет, як на мене, в агенті. Тому самому, який знайде роботу, знайде тих, хто цю роботу може найкраще і найдешевше зробити, а потім зведе цю роботу та людей у часі та просторі з вигодою для всіх. Саме такі агенти нам тут потрібні. На нашій території. Щоб, по-перше, дати людям заробити, а по-друге, дати їм зароблені гроші приємно і з користю витратити. Або навпаки, по-перше, витратити, а по-друге, заробити. Це ж одночасний процес: хтось робить, хтось платить за це, а потім навпаки. У нас же все чомусь окремо. Книжку, видно, у дитинстві читали про те, що гроші звечора, а стільці зранку. Неправильна книжка. Бо гроші у нас чомусь увесь час розходяться із тими, хто їх хоче заробити своєю працею, а потім гідно витратити. Лише тоді у нас усе налагодиться, коли між купівлею квитка на симфонічний концерт і придбанням пляшки горілки більшість вибиратиме перше. А інше, на те, що залишилось. Як в Іспанії. Кажете, що це нереально? Навпаки! Слід лише агентів знайти потрібних. А щоб вони з’явились і нам допомагали, треба головного агента знайти. Який би спочатку симфонію, а потім — горілку. Ви бачили наших президентів чи прем’єр-міністрів на симфонічних концертах? А самі там були? Отож!
