Серед успішних акторів міжвоєнного періоду, які народилися або жили на Рівненщині, цікавою є особистість талановитого театрального та кіноактора 1930-их Лєшека Поспєловського. Найкращий період його кар'єри — саме перед початком Другої світової війни. Глядачі знали його головним чином за виступами в театрі «Атенеум» під керівництвом Стефана Ярача та за роллю Радліча у фільмі Юліуша Гардана. Той факт, що через рік після початку війни популярний актор покінчив життя самогубством, шокував артистичне середовище та родичів Поспєловського. Виявляється, трагічна смерть Поспєловського пов’язана з історією про надзвичайну мужність і людяність у нелюдські часи окупації.
Дитинство в Рясниках біля Гощі
Олег Поспєловський народився у родині гінеколога Володимира Костянтиновича Поспєловського та Валентини Миколаївни, мав ще старшого брата Ігоря. Після закінчення першої світової війни родина переїхала з Воронежа до Рівного, яке з 1921 року перебувало у складі Другої Речі Посполитої. Через більшовицьку революцію. Згодом Поспєловські отримали польське громадянство. Володимир Поспєловський працював лікарем у війську польському. У 1922 році сталася родинна трагедія – Валентина Поспєловська наклала на себе руки. Через рік Володимир вдруге одружився - з Маріанною Ушинською, донькою статського радника Костянтина Ушинського та онукою педагога Костянтина Ушинського.
.jpg)
Батько Олега познайомився з Маріанною у селі Рясники, коли намагався купити землю біля Гощі. До революції у Рясниках було помістя Ушинських, але під час військових дій його підірвали більшовики. Зрештою Маріанна землю не продала, а вийшовши заміж за Поспєловського, родина збудувала новий будинок на місці старого. Від цього шлюбу народилося четверо дітей.
Після весілля Олег переїхав до батька та мачухи в маєток у Рясниках. За словами зведеної сестри Олега Маріанни, його «стосунки з батьком зазвичай були формальними, але він завжди міг розраховувати на підтримку мачухи». На початку 1920-х років Олег почав відвідувати гімназію у Рівному.
На відміну від старшого брата Ігоря, Олег був старанним учнем, але за місяць до закінчення школи був відрахований за досить незвичайних обставин. Одного разу батько за відмінне навчання купив Олегові рушницю марки Монте Крісто, яку він «випробував» на сусідських курах, які прогулювалися подвір’ям. Усе б нічого, але кури належали директорові гімназії, в якій навчався хлопець. Олега було відраховано з навчального закладу на останньому році навчання.
Майбутній юрист стає актором
У 1929 році Олег приїхав до Варшави, склав випускні іспити і вступив на юридичний факультет. Є ще одне припущення, що ніби він відвідував приватну школу політичних наук, оскільки його немає серед списків довоєнних студентів Варшавського університету.
«Не буду приховувати, що юридичні студії здавалися мені надзвичайно нудними і, по можливості, я відвідував лекції якомога рідше», - згадував він в інтерв'ю журналісту часопису «KINO» 29 листопада 1936 року. Через кілька днів Олег перестав з'являтися в університеті і незабаром був виключений зі списку студентів. За допомою молодої актриси Ірени Далми, йому вдалося потрапити в якості статиста на зйомки фільму Юліуша Гардана «Краса життя» з Адамом Бродзішем, Євгеніушем Бодо, Богуславом Самборським, Стефаном Ярачом і Норою Ней у головних ролях. Саме тоді у нього відбулися перші знайомства в кіно і театрі.
«Мені почала подобатися робота в кіно, поки що дуже поверхово. Мене потішило, що мене гримують, що режисер кричить через трубу, що у фільмі є можливість познайомитися з такою кількістю красивих дівчат! Тоді я написав батькові, який жив у Рівному, що хочу стати актором. Я отримав відповідь, що тоді я повинен закінчити якусь кіно чи театральну школу» – розповів він журналісту «KINO».
Прем'єра фільму «Краса життя» відбулася 30 січня 1930 року, а вже восени 1930 року Олег став студентом двох престижних варшавських шкіл: Державної музичної консерваторії та Державної школи драми.
«Тут зародилося моє захоплення мистецтвом і інтерес до театру», — розповідав в інтерв’ю журналові «KINO» Поспєловський. Спочатку він пробував навчатися акторській майстерності в одній із приватних кіношкіл, що діяла у Варшаві, пізніше – у державній драматичній школі. Олег Поспєловський закінчив її в 1932 році і відразу ж був залучений режисером Мечиславом Шпакевичем до Театру на Погулянці у Вільнюсі, де грав, серед інших, головну роль у п’єсі «Маріуш», нареченого - у п’єсі «Весілля» і Соликова в «Цар Іван Грозний» Олексія Толстого. У той час він став використовувати польське імя «Лешек», яке іноді писалося як «Лех».
Далі був Вільнюс. Перебування та праця у цьому місті стало унікальним досвідом для Поспєловського та школою справжньої акторської майстерності. Тоді, в 1930-их ставили по тридцять дві прем'єри на рік! Порівняно з Варшавою, де хороший, популярний у глядачів театр мав три-чотири прем’єри одночасно, це величезна різниця. Для актора, який тоді робив перші кроки в театральному мистецтві це був величезний досвід.
13 серпня 1939 року в інтерв’ю репортеру ілюстрованого тижневика «Kronika Polski i Świat» Лешек згадував: «Зовнішні обставини мені допомагали, бо завжди бракувало акторів для ролей коханців, як правило мені майже завжди діставалися добрі ролі, я не грав на так званому театральному жаргоні ролі «хвости». Поза тим, я дуже любив Вільнюс; таке сердечне, майже «сімейне» ставлення глядачів до актора можна відчути лише в цьому одному місті».
На килимку у режисера Шифмана
У 1933 році Лєшек переїхав до Варшави, де вступив до труп декількох театрів, які входили до Товариства сприяння театральній культурі. Товариство створене за ініціативи Арнольда Шифмана та Владислава Завістовського та включало спочатку Польський театр та Малий театр, а за 1934-1935 рр. Національний, Новий та Літній.
Поспєловський багато грав. Театральні журналісти писали, що Лєшека чекає відмінна кар’єра: «Найважче пророкувати. Але пану Поспєловському принаймні можна пророкувати гарне майбутнє. Його техніка вже досить витончена, новизна його акторської гри приховує акценти, які можуть вибухнути завтра. Кожен такий порив молодих талантів надзвичайно цінний – і надзвичайно бажаний».
Оглядач тижневика «Gazeta Polska», у свою чергу, залишився не надто задоволений грою молодого актора: «Персонаж Торупа у постановці Лєшека Поспєловського виявився разючою помилкою ніжної режисури. Він виглядав на десять років молодшим, ніж мав бути, і поводився як школяр. Грав громіздко, не було в ньому ані наївності, ані чарівності».
Поспєловський мав слабкість до алкоголю, чого не приховував, влаштовуючи час від часу вечірки з друзями з театру. Зрештою проблема виникла, коли актор став приходити на вистави у нетверезому стані. Один із таких виступів мало не коштував йому роботи, про що згадує у своїй книзі польський актор Ігор Смяловський: «Лешек Поспєловський, актор, наділений незвичайним шармом, якось з’явився в театрі в «легкому» настрої. Коли він вийшов на сцену і побачив нечисленну кількість глядачів, це була шкільна вистава, підійшов до рампи і оголосив: «Любі діти, йдіть додому, Лесько дуже втомився». Задоволена молодь бурхливими оплесками вітала свого улюбленця. Завіса опустилася. Поспєловського негайно звільнили з театру та вручили конверт, у якому він із задоволенням знайшов свою повну зарплату. Тож, визнавши, що гроші впали з неба, запросив колег на випивку. Вечірка тривала до ранку. Лише на світанку Лешек опинився в ліжку й міцно заснув. Прокидатися було невесело… Поголений, у розкішному костюмі, постукав до кабінету директора. Поспєловський вклонився і з чарівною посмішкою сказав: «Шановний пане директоре, мабуть Поспєловський, цей пройдисвіт, напився, завдав вам багато клопоту і ви його вигнали. І це правильно. Я маю його типаж, мабуть, в мене теж є талант, і я був би радий його замінити. Що ти сказав? Шифман, захлинаючись від сміху, потиснув руку актору. Чорт забери, я вас ангажую на тих же умовах, що й того, як ви його правильно назвали, того негідника Поспєловського. Лешек, вклонившись, вийшов з кабінету директора».
Два сезони Лешек пропрацював у театрах Товариства сприяння театральній культурі. У 1935–1936 роках грав у Муніципальному театрі у Львові. Йому дуже подобалося місто, особливо ресторан «Атлас» на площі Ринок, 45 де він був частим гостем. Про візити Поспєловського до «Атласу» залишилися спогади у віршах Анджея Хцюка, польського поета та прозаїка.
Знову до Варшави
У вересні 1936 року Лешек повернувся до Варшави, щоб приєднатися до колективу театру «Атенеум», яким керував актор Стефан Ярач і якого підопічні називали «бригадиром». В інтерв'ю журналу «Кіно» у листопаді 1936 року Поспєловський говорив: «Тепер я був заангажований режиссером Ярачем і, здається, це буде мій найкращий сезон!». Прогнози Поспєловського збулися.
Однак, навіть, у театрі «Атенеум» Лєшек не полишав свого потягу до веселощів, а сімейна атмосфера у режисера Ярача давала йому змогу ще частіше жартувати та придумувати божевільні ідеї.
Найвищий і найелегантніший кіноактор у Варшаві
Окрім театральної діяльності, що розвивалася, Лешек Поспєловський час від часу знімався у кіно. У 1934 році зіграв роль учня у фільмі «Молодий ліс» і епізодичну роль лейтенанта в «Уланських весіллях». 8 лютого 1935 року на кіноекрани вийшов фільм Міхала Вашинського «Антек поліцмейстер», в якому Лешек знявся у ролі арештованого. Того ж року він зіграв у короткометражному фільмі «Вальс Шопена». Проривною роллю в кінокар'єрі Поспєловського виявилася роль Радліча у фільмі Юліуша Гардана «Верзос». «На знімальному майданчику він поводився точно так само, як і в реальному житті. Він насправді не грав, він просто був собою весь час. Роботу на знімальному майданчику він сприймав як розвагу, тому інколи режисер дратувався, бо не міг це контролювати», — згадувала зведена сестра Лешека Маріанна Юркевич.
Прем'єра фільму відбулася 16 квітня 1938 року і отримала багато позитивних відгуків рецензентів, які також оцінили природність Поспєловського.
«Серед чоловічого складу трупи Лешек Поспєловський яскраво вирізнявся гумором, темпераментом і висококласною акторською грою, вільною від будь-якої театральності, ставши цінним надбанням для польського кіно», - писав журналіст часопису «Просто з мосту» Олександр Піскор після чергової прем’єри.
Після прем'єри фільму «Wrzos» («Верес») Поспєловський отримав запрошення на кінопроби до Голлівуду. Сестра Олега Маріанна Юркевич згадувала, що він довго думав чи підписувати контракт і їхати до США. Однак після розмови з мачухою та рештою родини він заявив, що не прийме цю пропозицію.
«Лешек ніколи не ставився до кіно так серйозно, як до театральних вистав. Саме театр був для нього справжнім мистецтвом. Моя мама завжди казала, що він любить спілкуватися з глядачами, а в кіно цього не відчувається», – розповідав син Маріанни Марк Юркевич.
«Лешек дуже часто відвідував свою родину, яка жила в маєтку в Рясниках. Моя мама любила це, і він теж. Кожного разу, коли він приїжджав, цілий день відбувалася велика вечірка. Усі з нетерпінням чекали візиту Олега. Він любив співати і мав гучний голос. Дорога до хати в Рясниках пролягала через річку, і коли Лєшек переїжджав у дрожках через міст, його було чути здалеку. Завжди співав пісню «Де моя зла мачуха?», текст якої написав сам. Так він називав другу дружину свого батька», – згадував Марк Юркевич.
Маріанна Юркевич писала, що «Лешек дуже любив дітей, а діти його дуже любили. Хоча він мав репутацію плейбоя і був дуже популярний серед жінок, він завжди приїжджав до Рясників сам».
Родина артиста також охоче приходила на вистави з його участю, особливо в часи, коли він працював у Львівському театрі. Влітку Поспєловські часто їздили до Варшави. Однак сімейне щастя Лешекових батька й мачухи тривало недовго, адже Володимир Поспєловський і Маріанна розлучилися невдовзі після народження молодшого сина Дмитра. З 1936 року батько Олега Володимир Поспєловський проживав послідовно в Тучині, Гощі та Рівному, де продовжував медичну діяльність.
8 січня 1938 року на 16-му балу моди в готелі «Європейський» у Варшаві Лєшек Поспєловський здобув титул віце-короля моди, поступившись за елегантністю лише Адаму Бродзішу, головному улюбленцю польського кіно. 13 серпня 1939 року журналіст часопису «Kronika Polski i Świat» назвав Поспєловського «найвищим актором Варшави», оскільки він мав майже два метри зросту. Журналіст влучно охарактеризував актора, який мав «вдачу жвавого їжака»:
«Видно, що він любить влаштовувати «витівки», багато сміятися, розважатися і взагалі вести насичене і неспокійне життя. На репетиціях у театрі він поводиться як маленький хлопчик…».
У 1938 році Лешек Поспєловський зіграв роль у фільмі Євгеніуша Бодо «Королева передмістя», а перед самим початком Другої світової війни завершив роботу над роллю у фільмі «Золота маска» Яна Фетке, де зіграв графа Гучіо. Фільм вийшов у прокат під час нацистської окупації 14 вересня 1940 року.
Але театр не відпускав, Лєшек грав у варшавському театрі Атенеум. 15 січня 1938 року зіграв роль Тонні у виставі «Насолоджуймося життям» Мосса Харта та Джорджа Саймона, а також 16 квітня 1938 року в ролі Йонвала в п’єсі Альфреда Гері «Шостий поверх» — обидві п’єси поставив Зигмунт Хмілевський. 22 квітня 1938 року у пресі розкритикували гру Поспєловського у п’єсі «Шостий поверх»: «Не знаю чому, скільки разів я дивлюся на пана Лешека Поспєловського на сцені, мені здається, що цей талановитий актор взагалі не думає про роль, а постійно думає чи добре зав’язаний вузол його краватки. Що, зрештою, не так важливо».
27 вересня 1938 року відбулася прем’єра «Кабали Святош» Мольєра в постановці Станіслави Пержановської, де Лешек виконав роль Валерія. Останньою виставою театру «Атенеум» за участю артиста стали «Щасливі дні Клода» Андре Пьюже.
В ті часи польське мистецтво інтенсивно рекламувалося в популярній у Польщі газеті «Добрий вечір», фотографії усміхненого Поспєловського в компанії Янецької та Нобісовни супроводжувалися підписами на кшталт «Ми кохаємо одне одного — яке щастя! Як прекрасне життя!..»
У пресі журналістка написала: «Лєшек Поспєловський був мимовільним спокусником. Він точно передавав збентеження дорослої людини, яка втрачає почуття відповідальності...».
Це були останні щасливі часи популярного актора, адже німецька армія увійшла до Польщі уже 1 вересня 1939 року.
Війна руйнує плани
Початок Другої світової війни застав Лешека Поспєловського в Лодзі, де актор готувався до ролі у фільмі Рудольфа Фрімля «Король вампірів». Його партнером мала бути одна з найпопулярніших польських актрис і співачок Толя Манкевичувна. «Так, весь наступний театральний сезон я проведу в Лодзі; буде справжня важка робота, бо, як зазвичай у провінційних містах, прем’єри відбуваються набагато частіше, ніж у Варшаві, але на цьому можна «виграти», — хвалився він в інтерв’ю ілюстрованому тижневику «Kronika Polski i Świat» 13 серпня 1939 року.
Восени 1939 року Лєшек також мав розпочати роботу над фільмом «Девайтіс» за мотивами роману Марії Родзевичувни. В серпні 1939 року Лєшек давав інтерв’ю «Хроніці Польщі і світу», де розповідав, що планував працювати у театрі Лодзі та на варшавській кіностудії одночасно, курсуючи на лодзинській люксторпеді, якій довіряв більше, ніж машині:
«Тепер я майже не їжджу на машині, оскільки їздив у Вільнюс і застряг на піщаній дюні в лісі за 2 години до виступу… Друга така пригода сталася з усією нашою командою в Кракові: ми пішли ловити форель. До міста Ойцова добратися було неможливо, зламалася автівка, і глядачі чекали нас у театрі три чверті години… Ні, коли ти щовечора граєш у театрі, ти маєш відмовитися від моторизації!».
Ймовірно, Поспєловський перечекав цей незрозумілий вересень у Лодзі, а потім повернувся до Варшави, яка була під німецькою окупацією. Невдовзі до нього приєднався його брат Ігор з дружиною Наталією та сином Єжи, які втекли з Рівненщини після радянської окупації міста. Невдовзі після прибуття до столиці Ігор Поспєловський, ймовірно, був убитий німцями під час переправи через Віслу на човні. Про обставини смерті старшого зведеного брата Маріанна Юркевич дізналася від його вдови, з якою познайомилася після війни в таборі для переселенців. Батько Лешека, Володимир Поспєловський, у свою чергу був мобілізований як військовий лікар для польських вояків, яких привезли на лікування до Рівного. Лешек Поспєловський мав намір перевезти всю свою родину до Варшави.
Тим часом у квітні 1940 року у Варшаві почали діяти ліцензовані німецькими окупантами публічні театри. Хоча п’єси, які ставилися в театрах, проходили через німецьку цензуру, польські актори виступали перед польською публікою польською мовою, інколи навіть вносячи в п’єси патріотичний зміст. Лешеку не вистачало сцени, тому в липні 1940 року він прийняв пропозицію режисера Романа Невяровича і приєднався до акторського складу громадського театру «Комедія».
2 серпня 1940 р., він зіграв у п’єсі Пержинського «Шпигун», назва якого була змінена на «Обов’язок» через цензуру. Невдовзі після прем’єри «Обов’язку» Лешек Поспєловський раптово зник із театру і майже місяць не було відомо, що з ним сталося.
Таємнича смерть
26 вересня 1940 року в газеті «Nowy Kurier Warszawski» в рубриці «Вчора у Варшаві» була опублікована така інформація: «У квартирі по вул. Хмільній б. 50, 29-річний актор Лешек Поспєловський, член ZASP, помер після кількох днів хвороби…».
Версій причини смерті було декілька. Польський поет Станіслав Ришард Добровольський у своїй книзі «Ті дні та роки» згадував, що митець був смертельно хворим. Зовсім по іншому подавав обставини смерті Поспєловського журнал «Polska»: «Він був ув'язнений і катований німцями кілька місяців. Випущений на волю, він покінчив життя самогубством у стані повного духовного розладу». Ця версія теж була не зовсім вірною. Лешек не міг бути ув'язненим на кілька місяців, оскільки наприкінці серпня він ще виступав на сцені театру «Комедія».
Після його смерті родина Лешека Поспєловського отримала листа з інформацією про обставини смерті популярного артиста. Його мачуха Маріанна мала свою версію:
«Лешек Поспєловський йшов однією з головних вулиць Варшави, ймовірно, вулицею Новий Світ, і помітив ортодоксального єврея з чорним капелюхом і традиційними пейсами. Раптом зупинилася німецька машина, з якої вийшов німецький офіцер і почав смикати єврея за боки на очах у перехожих. Він повалив його на землю і почав бити ногами. Тоді Лешек підійшов до німця і вдарив його рукавичкою. Тоді офіцер кинувся на Лешека, забувши про єврея, і затягнув його до своєї машини. Через деякий час Лешек був звільнений і повернувся додому. Він сказав друзям, що за дві-три години його заарештують, піддадуть тортурам і розстріляють. Тому він вирішив покінчити життя самогубством». Подібну історію згадує зведений брат актора Дмитро Поспєловський у своїй книзі про родини Поспєловських і Ушинських.
Зрештою Олег Поспєловський покінчив життя самогубством 25 вересня 1940 року у віці 29 років після того, як його заарештували за захист єврея, який став жертвою насильства. За інформацією, отриманою родиною Поспєловських, художник повісився у власній квартирі, але не залишив прощального листа. Хоча про обставини смерті та похорон Поспєловського родичам актора повідомили друзі, місце його поховання досі не встановлене. Через воєнне лихоліття Поспєловські не змогли приїхати на похорон актора і ніколи не поставили свічку на його могилі.
Після закінчення Другої світової війни більшість членів родини потрапили до таборів для переміщених осіб, тобто людей, які внаслідок військових дій опинилися за кордоном і хотіли повернутися в країну чи знайти нову батьківщину. Мачуха Лешека Поспєловського та його зведені брати та сестри емігрували до Канади в 1948–1949 роках, його невістка Наталія Поспєловська виїхала до Франції, а син Ігоря Єжи Поспєловський, як повідомляється, виїхав до Австралії.
Батько Лєшека Володимир Поспєловський вирішив залишитися в Польщі і переїхав до своєї третьої дружини Надії в містечко Новий Тарг. Там він продовжив медичну діяльність, якийсь час навіть намагався стати мером міста, хоча досконало польської мови так і не вивчив. Він помер від раку 30 вересня 1964 року в Новому Тарзі у віці 80 років і був похований на міському кладовищі Скотніца.
У 2008 році зведений брат Лешека, Дмитро Поспєловський, видав у Рівному українською мовою книгу «Пам'ять і час. Історія сім’ї Ушинських-Поспєловських», в якій він описав історію свого роду та присвятив кілька сторінок пригодам свого старшого зведеного брата Лешека, який був популярним кіно та театральним актором до війни.
Олена ГУМІНСЬКА,
завідувачка відділу краєзнавства рівненської обласної бібліотеки
Література та джерела:
- Поспєловський Д. Пам’ять і час. – Рівне, 2008. - 260с.
- https://histmag.org/Leszek-Pospielowski-najwiekszy-zartownis-teatru-i-filmu-II-Rzeczypospolitej-21355
