Артист розповів про те, чому не одружується і на самоті зустрічає Новий рік і як хоче змінити образ Вєрки Сердючки.
— Андрію, де ти пропадав ввесь цей рік? — Я ввесь цей час в основному працював за кордоном. Нещодавно повернулися з Америки, де гастролювали майже місяць, незабаром їдемо в Італію, поки готуємося до «Різдвяних зустрічей»... До речі, вперше за шість років я поїхав у тур Америкою. Люди не бачили нас стільки років ані по телевізору, та й взагалі толком ніде. І ми збирали зали, тільки в Нью-Йорку було три концерти, при тому що зараз не час зборів — люди не хочуть розставатися зі своїми грошима, не знаючи, що буде завтра. До цього об’їздили з концертами всю Прибалтику, Німеччину. Написав музику для фільму «Веселуни», який зараз у прокаті… — А ти схуднув… — Я схуднув? Та це я не опухлий! Ви політайте з наше, а потім ось такі морди (показує на своє обличчя. - Авт.). Я не поправляюся. Це після літака таке обличчя… — А ввечері ж їсте? — Їмо, але я не сплю взагалі, от і зараз кави напився… — Потім серце дає себе знати… — Навіть не те що серце, але в мене такий графік роботи, що не відключається голова. Не можу розслабитися — купу питань треба вирішити. У чому складність роботи з нами, зрозумійте, мені не треба, щоб це було як у когось, хоча наші звикли так працювати, мовляв, дайте мені під кого зробити фонограму, під Мадонну, під «Бандерос»... Їм так легше, а мені треба, щоб був продукт оригінальний. От пісня «Всьо будєт харашо» вистрілила, тому що такого не було, це потім всі почали з дудками виступати, у весілля грати. А я спеціально від цього пішов. Хоча мені музику до весілля написати — дайте дві години… — Та я і на своєму весіллі хотіла обійтися без Сердючки, але родичі зажадали… — Це нормально. Колись я був на дні народження, і заграли «Харашо». Хоча я терпіти не можу себе слухати і, знаю, так багато артистів. Але тоді це було так у тему: всі веселилися, танцювали… — І п’ється добре під ці пісні… — Ну і добре, а то що було за останній час з цього жанру?! «Ой чечері-чечері, тетері-тетері» або «Ой на горі два дубки» — це вже класика. А Сердючка тоді зробила прорив, хоча нам говорили: «Тільки не співайте, розповідайте свої історії…» А зараз люди, навпаки, просять: «Співайте!». — Так що найближчим часом можна від тебе очікувати такого забійного? — У мене пісень написано безліч, причому різностильових — естрадних, весільних, ресторанних, інструменталки й хітів досить... Але повторюся — не влаштовує якість запису. Та й час треба все це видати, щоб мене не смикали. А в моїх текстах тільки позитив, мовляв, піднімаємо зади, веселимося. Знаєте, скільки разів через нас викликали поліцію в Америці? У них не прийнято, щоб люди бігли до сцени з квітами. Вони всі повинні сидіти, як у мавзолеї! І коли заграла «Ще не вмерла Україна, єслі ми гуляєм так...», всі як ломанулись. Їхня охорона відразу викликала поліцію, щоб посадити людей на місце. А я думав, що мене там розірвуть. Я ж там не тільки співав, але й спілкувався із залом — це був не просто сольник, а «Антикризова зустріч», розповідав про себе якісь історії, як я чогось досягнув... Знаєте, я ж сам всього досягнув, у мене не було ані багатих заступників, ані копійки за душею. І я цим пишаюся, хоча часто і не задоволений деякими творчими результатами — як це зроблено, якістю. — А як же друге місце на Євробаченні? — Так, це була пікова ситуація, коли Сердючка — неспіваюча співачка — на якийсь момент заполонила все: від рингтонів — до ефірів. І скандал з Росією, який досі всі пам’ятають. Причому непридуманий, а так сталося. Той недочув, тому здалося, привиділося... Справжній конфлікт зі сценами спалювання ляльок Верки Сердючки всякими ідіотами на знак протесту моєї участі в Євробаченні. І Бі-Бі-Сі, яке дивувалося, чому на мене така реакція, і ті, хто це заварив…Вони знають, що неправі, але зізнатися в цьому ніколи не зможуть. Все вже зійшло нанівець, але осад залишився. Це як в анекдоті: ложки знайшлися, але осад залишився. — Ти сказав, що не любиш себе слухати, а дивитися? — І дивитися не люблю. Поясню, чому. Були якісь вдалі роботи для Сердючки, наприклад, кліп «Гоп» у такому народному стилі. Час минув, а він нормально дивиться. А є пісні, що взагалі дивитися не можу, от «Харашо красавіцам». І костюм там невдалий… — Андрію, ти дуже самокритичний, тобі це заважає? — Я не вважаю, що це погано. Просто є туга за ідеальним. Ну, Растреллі ж не сам будував Зимовий палац! Він творив, але будували ж інші: замішували бетон, подавали цеглу. А тут доводиться все самому тягнути. Уже губишся, стомлюєшся... А якщо чесно, я не прагну до глобальної популярності. Я не кокетую з вами, тому що всі ці атрибути... Мені часто говорять: «Чому ти ходиш в «Адідасі» або шапці? Ти що, інше не можеш купити?!». Можу, але не хочу! Я хочу загубитися, тому і відповідаю — залишіть мене в спокої, я вдягаюся так, як вважаю за потрібне. І взагалі я не живу в замках, а живу, як і всі люди, але чомусь все так подається, начебто в мене якісь надприбутки… І немає в мене надзавдання — заробити. — Збоку ти справляєш враження досить замкнутої людини… — Так ні, я не замикаюся, навіть вдома рідко сам сиджу, звичайно весь вільний час проводжу в студії, щось складаю. Не виходить — переключаюся на інше. Хоча в мене і справді дуже вузьке коло друзів, і нікого я в нього не пускаю. Я просто інший, не люблю бути на очах, щоб мене фотографували, чекали після концерту, кричали! А ось на сцені — будь ласка! — Дивно, адже ваші вчителі згадують, що ви були товариським хлопчиком… — Я ніколи не був товариським! Так, на сцені школи, піонерського табору, на конкурсах був активним, але ніколи не був душею компанії, Боже збав! Я, навпаки, цього дуже соромився й ішов. У мене було кілька друзів, від сили двоє-троє, але не гоп-компанії. Хоча до мене завжди був інтерес, а я досі так і не зрозумів, чому. Але ця популярність серед ровесників і вчителів мене не псувала, а все-таки допомагала рятуватися від своїх комплексів. Я ж був дуже худий, просто дистрофік! Навіть одягав під штани ще спортивні штани, щоб здаватися товстішим. Але ще тоді, навчаючись в театрі-студії драми і комедії, я чітко розділяв сцену і життя. Вдома я не дурію. Мені це здається ненормальним. А не люблю появи на людях тому, що заощаджую себе для глядачів, тому, що дві пісні в солянці і ми мокрі — така енергетична віддача! А навіщо артист, який висмоктує всю енергію в публіки? І я, буває, прошу глядачів, мовляв, хлопці, ви зараз не оцінюйте, в якому я костюмі, а включайтеся в гру, не люблю в морзі виступати. Треба їх шикувати теж! — А що з образом Сердючки? Їй є куди розвиватися? — Безумовно! Люди до кінця ще не знають, хто така Сердючка. Вона ж в одну мить смішить усіх до упаду, а в іншу може змусити розридатися. Але це можна зрозуміти не за кілька хвилин у збірному шоу, а тільки на концертах, коли відчуваєш зал. От як недавно на ювілеї у священика виступав. Уявіть, сидять всі в рясах, а я розумію, що не з пісним обличчям перед ними треба співати. — А що стосується зовнішності Вєрки? Ще більші груди? — Ну, це занадто примітивно. Груди, колготки, це все дратує! Вона буде змінюватися, але мені ще треба доробити образ шапки-зірки. Щоб помітили іншу зміну, тому що зірка — гарна знахідка. Недаремно ж сам Жан-Поль Готьє й інші західні модельєри стільки компліментів нам відвалили. Як і про, здавалося б, непоєднувані кольори наших костюмів — срібно-золоті, в яких ми були на Євробаченні. Узагалі ж Готьє не знав, що в нас просто не вистачило на всіх срібла, ось так і вийшло. І дзеркальна поверхня моєї зірки відбивала всі негативні думки людей, які викликали екстрасенсів, спалювали ляльку Сердючки, щоб мені нашкодити. А в підсумку дулю одержали! — А ти віриш у те, що так можна наврочити людині? — Так, звичайно! Я це відчуваю! Можна для захисту хрестик носити або в церкву ходити — у кожного своє. Але я не можу піти в храм просто так. Ну от, наприклад, стою в церкві в черзі за свічками, а мені бабуся говорить: «Розпишіться, будь ласка». У мене є Бог всередині. А молитися можна і вдома. — Андрію, а як вважаєш, чи не велика ціна за твій успіх, що поруч немає дітей, близької людини? — Настає час, коли це треба. А зараз я б не хотів сім’ї. Я не сам, іноді там десь щось є, зрозуміло, не в монастирі ж живу. Хоча збоку в мене теж складається про себе таке враження. Але сім’ю як сім’ю зараз не хочу і через ту просту причину, що їй треба увага, коли вже ти береш на себе таку відповідальність. Тим більше для чоловіка 36 — це не вік, можна й у 50, і в 70. Може, у 20 років і було треба. І могло навіть бути! У мене тоді складалися такі стосунки, була в цьому необхідність, адже в 20 ти тільки відірвався від дому, хотілося тепла, плеча поруч, знати, що тебе чекають. А зараз ні. І потім, ну навіщо псувати життя іншим людям? Щоб їх фотографували чокнуті, яким робити нічого?! — Не боїшся загратися, що й у 70 не зможеш зупинитися? — Думаєте, я хотів бути Вєркою Сердючкою? Ні! Я хотів бути лікарем і навіть священиком. Іноді думаю, як дитина могла цього хотіти, а зараз бачу, що в мене життя якесь таке і виходить.… Але я це приймаю, хоча раніше не приймав. Переживав, засмучувався, а потім сказав сам собі: Андрюха, що ти паришся, є такі речі, які зараз одержати не дано, але, може, вони прийдуть згодом. Або не прийдуть. Багато чого, що зі мною трапляється, я сприймаю як данину. Це як зовнішність, яку не змінити. Ось дивлюся на себе збоку і сам собі візуально не подобаюся. — Ти вважаєш себе несимпатичним?! — До Сердючки я звик, а до себе — ні, тому що не відповідаю тому, чого б мені хотілося. Люди теж бачать контраст між мною і Сердючкою. Мене і зараз багато хто не впізнає без макіяжу, кажуть, що їм здавалося, що Вєрку грає доросліша людина. А я, буває, і справді виглядаю як підліток якийсь. Але спеціально не молоджуся, я, щоправда, відчуваю себе на 25 років. Ну що за цифра 36? — І все-таки є в шоу-бізнесі особливо близькі тобі люди? — Ворогів у мене немає, з багатьма спілкуюся, але сказати, що разом смажимо картоплю, то немає… — А сам смажиш? — А що ж тут такого? Звичайно! І не тільки картоплю. — Знаю, і в цей Новий рік будеш працювати — в одному із найкрутіших клубів Москви, а згадай, коли востаннє ти зустрів його вдома? — Ой, давно, я ще тоді на «Політесі» (станція метро. - Авт.) тоді жив. Причому один зустрічав. А потім до мене знайомий приїхав і так здивувався, що я один. А мені і самому так було веселіше! Подивився «Вогник», зателефонував кому захотів. Зараз намагаюся так не робити, але був час, що пив сам вино і по телефону ля-ля-ля, у трубку поцокаємося з кимсь… — Нехай не в новорічну ніч, але, можливо, потім, відпочинете? — Особливо не планував, у мене купа роботи, голова забита. Хоча страшенно не люблю ці дати з 1 по 10 січня, коли всі п’яні тиняються, нічого не роблять, друзі роз’їжджаються... І по телевізору нічого дивитися! Раніше сама ідея тієї ж «Пісні року» була така, що показували найкрутіші хіти, які були цього року, плюс якась прем’єра, що переходить у наступний рік. А тепер ставлять пісні, які я взагалі не чув! І в новорічних мюзиклах я не знімаюся третій рік, а мене все одно щороку показують. І я скрізь — взимку і влітку — у цьому блакитному платті за двома зайцями бігаю, мене він прямо переслідує. Пам’ятаю, що радувався, коли ці мюзикли, в яких я собі не подобався, у новорічну ніч показували, коли всі п’ють, жують і ТБ толком не дивляться. — Від політики ти теж відсторонився? — Просто на терміни передвиборчих концертів у нас ще за рік все було розписано.
