Анна Павлович: «Віктор Андрійович — душевна людина, але...»

2842 0

Ми у соцмережах:

Анна Павлович: «Віктор Андрійович — душевна людина, але...»

Ім’я Анни Павлович вперше стало відомо широкій громадськості влітку 2005 року, коли син Президента Андрій Ющенко потрапив у великий скандал: у пресу проникли відомості про його розкішне життя. Тоді ж повідомлялося, що він живе з красивою дівчиною Анною, якій робить дорогі подарунки. З тих пір навколо їхніх стосунків з Андрієм Ющенком було безліч пліток. Так, казали, наприклад, що Віктор Ющенко вимагав від свого сина терміново розірвати стосунки з Павлович і Андрій намагався покінчити з життям самогубством. Казали ще багато чого. Наприкінці минулого року Анна і син Президента розійшлися. Це інтерв’ю — погляд на події самої Анни. В Андрія і родини Ющенків може бути своя, відмінна від Анни, оцінка того, що сталося.

— Хто ваша родина? Розкажіть трохи про дитинство й про те, як потрапили до Києва. — Я народилася в 1983 році в місті Токмак Запорізької області. Мій тато Олександр Іванович за освітою викладач фізвиховання, майстер спорту з легкої атлетики. Нині він живе і працює в місті Дніпрорудному, в одному з тамтешніх інститутів. Мама Інна Миколаївна — інженер. За материнською лінією в мене майже самі математики — прадід, дід, тітка. Батьки познайомилися в Києві, коли тато брав участь у марафоні, а мама в цей момент брала участь у змаганнях з тенісу. Спочатку вони жили в Токмаку, а після розлучення мама жила на два міста — Токмак і Запоріжжя. Першим народився Дмитро. Він старший за мене на 10 років. Брат дуже сильна людина, у дитинстві в нього діагностували астму. Коли Діма вступив до Сімферопольського інституту фізвиховання, то приховав цю обставину. І нічого — закінчив (заочне відділення). Він виховував мене з 12 років переважно сам. — Чому один? — Мама народила мене, коли їй було 32 роки. До моменту народження батьки розлучилися. До 7 років я жила в селі в бабусі в Розовці, потім знову з мамою. Але коли мені було 12 років, вона виїхала в Москву працювати. У 90ті в Україні, особливо в провінції, жити було важко, тому що бідно, ось тому мама й поїхала. У нас у Москві живуть майже всі родичі — насамперед мамина рідна сестра Алевтина. У неї чоловік офіцер ФСБ. У столиці Росії вони створили фірму. А ми з Дмитром залишилися самі. З 12 років жила як Попелюшка — готувала, прала, прибирала для себе і брата. Я взагалі люблю займатися кулінарією. Коли ми жили з Андрієм, хоча в нас і була хатня працівниця, але я часто готувала. Йому дуже подобалося. Вранці він любив їсти вівсяну кашу зі смаженою цибулею. З братом удвох ми прожили три роки до 1998 р. Іноді, коли гроші від мами йшли дуже довго, ми могли з ним жити на 20 гривень у місяць. Після того, як Діма закінчив інститут, ми виїхали з ним у Москву до мами. Там він починав трудитися масажистом, а нині у нього власний фітнес-клуб. Він одружений і виховує двох чарівних дітей. Отож у 1998 році я переїхала до мами в Москву і прожила в неї цілий рік. Крім школи, ще вступила до Міжнародної школи дизайну на спеціальність «дизайн інтер’єру і ландшафтного дизайну». Москва мені не сподобалася. По-перше, дуже метушливе і гучне місто, в якому кожен живе сам по собі, а я панічно боюся залишатися без спілкування. По-друге, через ставлення до мене однокласників. Москва була просто переповнена заробітчанами з України, і до них тоді ставилися погано. І хоча моя мама вже займала солідне становище, усе-таки своя фірма, але ставлення до українців переносилося й на мене. — А як потім з Москви в Київ потрапили? — І тут у 1999 році влітку я приїжджаю в Київ до своїх знайомих і закохуюся в це місто. Після повернення відразу виклала мамі, що хочу жити тільки тут. Вона жахнулася (потім зі мною півроку не розмовляла), але я все-таки її вмовила. Документи віднесла в двадцять першу школу на Саксаганського. На тій же вулиці винаймаю однокімнатну квартиру за 400 доларів. При цьому, навчаючись в 11 класі, я жила сама. Школу закінчила майже на п’ятірки, винятком стала історія. Я її просто не люблю. У мене добре виходить вивчати точні науки, а з гуманітарними не щастить. Я ось і тепер, навчаючись у Львівському інституті банківської справи, на сесії за фахом одержала п’ятірки, а з історії й англійської мови — трійки. — А коли ж ви встигли познайомитися з Андрієм Ющенком? — Коли мені було 18 років, а йому — 16. Нас хтось з дівчат познайомив у ресторані «Фелліні». — Андрій тоді ще школярем був? — Так. Він у цей час проживав у готелі цілих півроку. Батьки в нього були в розлученні і, природно, він мамі, Світлані Іванівні, сказав, що живе в батька, а Віктору Андрійовичу — що в мами. — І як же ви почали жити разом? — Спочатку ми просто були в одній компанії, а потім десь з весни 2004 року Андрій почав інтенсивно мене домагатися. Я це спочатку сприймала з іронією, опиралася, але до осені він мене в себе закохав. Під час «помаранчевої» революції ми майже не бачилися — його закрили десь на дачі під Києвом, по обухівській трасі, не доїжджаючи котеджного селища «Золоті ворота» — А ти на Майдан ходила? — Всього двічі. Ми з мамою в цей час жили в будинку на розі Банкової і Лютеранської. Там був офіс чи якесь приміщення (чи то на другому, чи то на третьому поверсі) Володимира Горбуліна. Через це потім поширилися чутки, що я чи то внучка, чи то ще якась його родичка, але це неправда. Пам’ятаю, як по Лютеранській вгору пішла юрба до Банкової. Тимошенко, по-моєму, тоді всіх покликала за собою. Я вийшла на балкон — мені стало в ті хвилини чомусь дуже страшно. Революціонери тоді жили в наметах у нас під будинком з кухнями, туалетами і барабанами. Від гри на них ночами спати було неможливо. — А як ви потрапили в цю квартиру? І як мама в Києві опинилася? — Кілька разів вона до мене приїжджала з Москви, а потім я умовила її тут залишитися. От кажуть, що я нібито з бідної сім’ї і спеціально домагалася президентського сина з матеріальних спонукань. Але ж це неправда. До того моменту, коли ми почали зустрічатися з Андрієм, я не бідувала. Ми з мамою в 2003 році вклали гроші в будівництво квартири в Києві на вулиці Жилянській. У цей час там починали будувати новий будинок під назвою «Дипломат хол», тоді за квадратний метр потрібно було віддати 800 доларів. Площа нашої майбутньої трикімнатної квартири була майже 100 квадратів. От і рахуйте. Моя сім’я могла собі це дозволити. До речі, у нашому будинку я постійно зустрічаю депутатів з Партії регіонів, які там живуть. — Добре. А як розвивалися стосунки у вас з Андрієм далі? — Уже після Майдану ми почали жити разом на вулиці Дарвіна. Цю квартиру ми винаймали. Правда, після публікацій у пресі нам довелося переїхати в квартиру когось з родичів Андрія на Софіївській... (преса підрахувала, що оренда квартири на Дарвіна, що в самому центрі Києва, обходиться сину Президента за ринковими цінами як мінімум у 5000 доларів на місяць, і звідки у нього такі гроші — було незрозуміло, причому незрозуміло й дотепер; Анна каже, що не цікавилася, у скільки обходилася квартира і хто платив — Прим. ред.). Про ті часи я згадую з жахом. — Чому? — Тоді з Андрієм почали відбуватися скандали в пресі — спочатку з Омаром Арфушем, який посварився з Андрієм у ресторані «Декаданс», коли фотограф Арфуша почав фотографувати в залі, й Андрій вирішив, що хочуть сфотографувати нас... Потім була публікація в «Українській правді» «Син Бога» (у ній вперше було розказано про розгульне життя Андрія — Прим.ред.). Те, що було потім, не передати. Андрій після будь-якої критичної публікації замикався в собі, ні з ким не розмовляв по два тижні. Він докоряв собі, що підводить батька. Віктора Андрійовича він дуже любить. Коли йому по телефону в 2004 році повідомили, що батька отруїли, він так розхвилювався, що спочатку вдарив кулаком у холодильник, та так, що в ньому залишилася вм’ятина, а потім по-чоловічому плакав. А після публікацій у 2005 році я казала Андрію: «Лапа, ну не переживай! Давай запросимо пресу до себе в квартиру, і усі побачать, як ми живемо. Давай розкажемо журналістам про себе. Не можна мовчати». Андрій не хотів. Віктор Андрійович сказав йому, щоб ми не спілкувалися з пресою, а з квартири нікуди не йшли. Ви навіть не уявляєте — ми тижнями через це не могли виходити з будинку. Квартира на Софіївській маленька. У ній дві кімнатки, а корисна площа близько 21 кв.м. Потім ми переїхали з Андрієм у квартиру Віктора Андрійовича на Малій Житомирській (сам хазяїн з родиною вже жив у президентській резиденції в Конча-Заспі), але там теж мені було важко психологічно жити. Увесь інтер’єр було оформлено в українському етнічному, можна сказати, архаїчному стилі, який мені не до душі. Просто я — людина сучасна. — А які взагалі стосунки склалися між Андрієм і батьком? — З батьками стосунки були щирими. Правда, іноді сестра і брат не знаходили між собою спільної мови. Якось навіть вони півроку не розмовляли. Віталіна часто дорікала Андрію, що він не працює... — А дорогий автомобіль BMW з чеськими номерами, на якому він до вас приїжджав на Лютеранську, де взяв? — Не знаю. Але пам’ятаю, що після скандалу він його повернув. — Казали, що минулої осені ви з Андрієм розписалися? Правда? — Ні, але деякі люди стверджували, що були на цьому весіллі. Насправді ми ніколи цю тему взагалі не піднімали. Правда, його родина нас просила, як вони висловлювалися, «припинити жити в блуді» й повінчатися. — А от казали, що Андрій через вас нібито хотів кинутися з моста Патона? — О Боже! Ні, звичайно. — А ви, Анно, за рахунок чого існуєте? Вибачте, але ви нині не справляєте враження Попелюшки. Ви їздите на п’ятисотому «Мерседесі», на вас годинник Bregett, діамантові сережки Clan de Vega й каблучка de Grisogono. Вас часто бачать у дорогих ресторанах. — А я займаюся посередницькими послугами. Залучаю інвестиції в Україну, у сферу нерухомості. У мене багато заможних друзів і знайомих у Москві, які хочуть вкласти гроші, й багато знайомих в Україні, які продають або будують нерухомість. За посередництво я одержую відсотки. На них і живу. А авто, на якому я їжджу, у мене вже п’яте. Я щороку продаю авто і купую нове. Ось ці сережки мені подарував Андрій, а годинник я купила сама. — А що представляє собою родина Андрія? Це хороші люди? — Люди-то вони хороші, але це люди з крайнощами. — Як це? — Ось Віктор Андрійович чудова і душевна людина, але він — український націоналіст, і всі розмови в нього тільки про українську історію і культуру. Я до всього українського ставлюся нормально, але в нього це занадто. Усе в ньому пронизане чимось архаїчним, етнічним, Хоружівкою, селом. Він постійно розповідає про життя в селі, як пас у дитинстві телят. Коли ми почали з Андрієм приходити до нього, то мене спочатку вражала така особливість цієї родини — у вихідні за загальним столом могли збиратися десятки родичів. Я звикла до компаній по 34 чоловік, а тут уявляєте — осіб 50 в одному приміщенні. І от сидить Віктор Андрійович на чолі столу і говорить, говорить. До того ж вони хотіли, щоб я з ними розмовляла тільки українською. В Андрія Віктор Андрійович постійно цікавився: «Чому Анна дотепер не розмовляє українською?». Віталіна мені ще на самому початку нашого спільного життя з Андрієм казала: «Якщо ти хочеш спілкуватися з нашою родиною, то повинна розмовляти українською». Мене ця безапеляційна умова так обурила, що я їй у відповідь відразу ж заявила: «Це ви, якщо хочете зі мною спілкуватися, будете зі мною розмовляти російською». Мої родичі такими претензіями з їхнього боку були обурені. Розумієте, я родом з південного сходу України. Російська мова і російська культура для мене рідні. До того ж за лінією мами ми Бахови. Це дворянський рід. Один з моїх предків був гусаром при Катерині ІІ. Мій прапрадід Олексій Тихонович зібрав бібліотеку, яка нині розділена між мамою та її молодшою сестрою. Я люблю читати Буніна і Набокова, люблю картини Сєрова й Айвазовського. То що, мені від цього потрібно було відректися? Ніколи. — А у вас взагалі є політичні переконання? — Так. Я проти вступу України в НАТО, я проти реабілітації бандерівців. Мене неприємно вразило те, що у Львові поставили пам’ятник Бандері. Я за те, щоб російська стала другою державною мовою в Україні. Я за дружбу України з Росією, я взагалі ненавиджу будь-який сорт націоналізму і презирство до «чужинців». Мені подобається тандем Путін-Медведєв. — А які крайнощі в мами Андрія, Світлани? — Вона чудова жінка, але надто релігійна й набожна. Андрій теж був набожним до 14 років. У неї, думаю, це сталося на ґрунті розлучення з Віктором Андрійовичем. Раніше у неї було коротке волосся, вона була блондинкою, носила штани, тобто була такою ж, як і всі світські жінки. Після розлучення з чоловіком вона відпустила волосся, більше його не фарбує, ходить тільки в спідницях або платтях, щодня молиться. Вона часто ремствувала, що я не ходжу по неділях у церкву. — А у Віталіни? — Вона людина емоцій. Ми з нею часто сперечалися, навіть одного разу ледве не побилися. Однак тепер ми дружимо. Вона дуже сильна і владна жінка. — А коли ви вперше зустрілися з Віктором Андрійовичем? — На дні народження в Андрія. Я дуже тоді хвилювалася. Мені потрібно було сказати тост українською. Від хвилювання дуже рознервувалася, почала плутати українські слова з російськими. Віктор Андрійович мене ласкаво обійняв, посміхнувся і сказав, щоб я не хвилювалася. Двічі я навіть зустрічала з його родиною Новий рік у Гуті. Але витримувала тільки кілька днів через ту ж саму архаїчну атмосферу. Ми каталися з Андрієм на скутерах по горах. Якось ледве не розбилися. До Президента, пам’ятаю, приїжджали туди Саакашвілі, мери галицьких міст. — Чому ви розсталися з Андрієм? — Він сам по собі чудовий хлопець, добрий, вихований, але на нього погано впливають його найкращі друзі. Називати їх не хочу. Вони родом звідкись з Карпат. Я тричі йшла від Андрія. Через поганий вплив друзів він міг бути зі мною дуже грубим, причому іноді прилюдно — у ресторанах, наприклад. Іноді він був дивний, міг чи то жартома, чи то всерйоз надіслати СМС-ску — «Мій тато Президент України, а я — президент Всесвіту». Останнім часом у наших стосунках скандали відбувалися через його завищену самооцінку. На це я йому завжди казала: «Андрію, усі люди рівні». Після сварок з ним я на нервовому ґрунті могла схуднути до 40 кг (звичайна моя вага — 50 кг). Пам’ятаю, місяць лежала в ліжку, не могла ходити через виснаження організму. Мамі й подружкам доводилося мене з ложечки годувати. На свій день народження 16 грудня 2007 року я прийняла рішення піти від Андрія, а 31 грудня, вийшовши на балкон квартири на Малій Житомирській (він виходить на Михайлівський монастир), подивилася на церкву і раптом мене відпустило — я зрозуміла, що мені можна почати нове життя. Андрію відразу ж сказала, що йду від нього. Він відповів, що дає мені три дні, щоб я забрала свої речі. Я винайняла квартиру на Володимирській. Моя мама, коли розбирала мої речі, сказала, що коли я жила з Андрієм, то купувала чорний і взагалі темний одяг, а коли розсталася — яскравий і кольоровий.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також