Спостерігаючи за безпорадною метушнею наших підприємців перед неминучими відвідинами столичних податкових десантників у вигляді раптово зачинених на ремонт кафе, гуртовень і магазинів, а також масово заслаблих на грип керівників фірм та головних бухгалтерів, згадав репродукцію із підручника історії для п’ятого класу. Підручник цей можете не шукати, бо читав я його ще в епоху перших космонавтів.
Спостерігаючи за безпорадною метушнею наших підприємців перед неминучими відвідинами столичних податкових десантників у вигляді раптово зачинених на ремонт кафе, гуртовень і магазинів, а також масово заслаблих на грип керівників фірм та головних бухгалтерів, згадав репродукцію із підручника історії для п’ятого класу. Підручник цей можете не шукати, бо читав я його ще в епоху перших космонавтів. А ось картину, репродукція з якої вразила мою дитячу уяву, можна хоч зараз вішати у кожному офісі замість ганебного турецького дизайну, позбавленого художнього смаку. На картині були зображені баскаки. Так звалися посланці татаро-монгольських загарбників, які насильно збирали данину із поневоленої Русі. З першого погляду на полотно розумієш, що спротив баскакам був марним. Що згодом підтвердила подальша історія, не один раз переписана під диктовку нових правителів. Згідно з однією із сучасних версій, ніякого монголо-татарського поневолення наші предки не зазнавали. Татаро-монголи не могли поневолювати, бо із сотнями тисяч коней вони здатні були тільки вбивати і грабувати. Причому, дуже швидко, аби повернутися до своїх степів пасти оті сотні тисяч коней. Не вміли вони більше нічого, окрім коней, пасти, грабувати і вбивати. До речі, в сучасній Монголії і сьогодні на випасі кілька мільйонів коней. А ярмо полягало для народу в тому, що збирати данину із поневолених земель монголо-татари доручали місцевим правителям. Правителі ж примудрялися збирати данину так, що до монголо-татарів доходило менше, ніж ті сподівалися одержати з багатих руських земель. Ось тоді і йшли на Русь баскаки здирати не здерте посадженими ними ж місцевими правителями. Відчай і безвихідь читається на обличчях поневолених, коли дивишся на ту картину історичну. Бо і справді — навіщо працювати, коли все одно обдеруть, як липку. А те, що не здерли свої, здеруть баскаки. Фінал тої історії добре відомий. Кілька сот років спустошена баскаками Русь заростала дикою травою, а народ ховався по темних лісах ближче до гір та боліт, куди не могли дістатися оті баскаки. А коли виявилося, що на нашій землі можна не тільки коней пасти, то було вже пізно. Ми, як це зараз прийнято казати, історично відстали. І тепер, коли кожен, хто хоч щось робить, а не просто краде, живе у постійному очікуванні приходу податківців, ми знову готові до історичного відставання. Бо баскаки сучасні йдуть не до тих, хто краде мільйонами і сотнями мільйонів, хто ухиляється від сплати податків на суми із шістьма-сімома нулями. Йдуть до тих, хто заробив першу сотню тисяч і зібрався було вважати себе бізнесменом, середнім класом, повірив, що заживе по-людськи на зароблені гроші. І не сподівайтесь. Краще вчіть недовчену історію, ходіть по картинних галереях і читайте у газетах про невпинне зростання обсягів вітчизняного ВВП. Баскаки все одно прийдуть. Рано чи пізно.
