Від жалючих укусів кількох тисяч бджіл у суботу помер 40річний Микола Сущик із села Космачів Костопільського району. Рій бджіл атакував чоловіка на його власному подвір’ї, вилетівши з вулика, за яким він перестав доглядати ще п’ять років тому. Двоюрідний брат Миколи, який живе по сусідству, почув лише здавлений вигук про допомогу. Не більше двох хвилин минуло, як він забіг до сусіда, але той вже лежав непорушно біля вулика — його обличчя, голову та руки обліпили комахи.
— Невідомо, чи Микола сам випадково потривожив бджіл чи опинився на їхньому шляху, коли вони роєм з вулика вилетіли, але застав я справжнє жахіття. Микола лежав вкритий суцільним шаром бджіл, їх тисячі на ньому копошилися, — розповідає Іван Стельмащук. — Хотів відтягнути його від вулика, а вони на мене! Хоча й був лише у футболці, ще декілька разів пробував підступитися до Миколи, але так і не зміг. Бджоли накидалися на мене, миттєво реагували на кожен крок уперед. Я почав гукати про допомогу, проте на той час всі були на городах. Поки люди поприбігали, поки ми всі разом фуфайками, плащами, водою та дихлофосом повідганяли тих клятих бджіл від Миколи та позбивали їх з його тіла, поки занесли в хату, почали робити штучне дихання... Сестри Миколині на той час прибігли, медсестра з місцевого фельдшерсько-акушерського пункту, «швидка» з Костополя приїхала, але ніхто вже нічим заради не міг — Микола помер, так і не опритомнівши. Лікарям же залишилося робити уколи живим, бо чи не всіх нас добряче ті бджоли покусали. Серед тих, хто намагався врятувати Миколу, була і його дружина, 35-річна Людмила Сущик: — Я була на городі — допомагала одній жінці картоплю вибирати. Аж раптом сусідка прибігла, каже: «Біжи мерщій додому!». Я до неї, мовляв, та що ж там таке сталося? А вона у відповідь: «На твого Колю рій напав біля вулика, тисячі бджіл на ньому». Я через городи навпрошки одразу й побігла додому. Микола ще дихав, хвилин за 15 медичка з ФАПу прибігла, «швидка» приїхала, але що вони вже могли вдіяти, коли стільки отрути бджолиної чоловіку дісталося... За словами Людмили Сущик, і припустити було годі, що від двох старих вуликів може бути така непоправна біда. Вона розповіла, що колись більше вуликів у них було, але однієї холодної зими бджоли вимерзли, а заново їх заводити не стали. Бджолами ж, мовляв, потрібно постійно опікуватися, годувати, доглядати їх, а Микола почав по заробітках їздити, у неї ж — своя робота. Ось так пасіка і занепала. Проте декілька років тому один з двох ще цілих вуликів облюбували бджоли, які звідкись прилетіли. Навесні вони з’являлися, влітку літали туди-сюди, а взимку десь пропадали. Подружжя Сущиків на них не зважало, не доглядало, не годувало. Бджіл, які з тіла Миколи Сущика залетіли назад у вулик, там одразу щільно закрили і за кілька днів мають спалити. Згорьована вдова каже, що «натомість залишаться інші бджоли, щоправда, у людській подобі, але в яких також не бракує отрути». Пані Людмила не таїться, що за них має не кого іншого, як двох рідних сестер покійного чоловіка: — Чоловік помер у муках на моїх очах, на очах близьких, односельчан, лікарів і своїх старших сестер, які живуть у Костополі, але того дня були в селі. І ось саме вони чомусь почали говорити, що це, мабуть, я його отруїла чи задушила та під вулик поклала. Я спершу навіть не зважила на такий безглуздий наклеп, бо треба було чоловіка ховати, а воно ж як вийшло. В суботу ввечері Микола вже лежав у хаті, споряджений в останню путь, люди приходили, прощалися, на неділю похорон призначили, аж раптом мені довідки на поховання не дають. Чи то ті чутки до міліції дійшли, чи сестри Миколині самі в районну прокуратуру завітали, але правоохоронці зізналися, що змушені були призначити розтин тіла, щоб спростувати щонайменші підозри, і що, мовляв, так для мене ж буде краще. Відтак Миколу у неділю відвезли у райцентр в морг. Я ж залишилася вдома, немов у салоні ритуальних послуг, бо труна порожня, вінки кругом. Розтин тіла зробили аж у вівторок, цього ж дня ми нарешті змогли поховати Миколу. Маючи на руках довідку про те, що він помер від анафілактичного шоку, ангіоневротичного набряку, множинних укусів бджіл. Тобто те, що було й так очевидно, підтвердили й судово-медичні експерти... 17 років, відколи ми одружилися з Миколою і жили з ним душа в душу, його сестри не таїлися зі своєю злобою до мене. І раніше вони завжди наговорювали на мене казна-що. Всі люди в селі обурюються з їхнього наклепу і співчувають мені. Торік 30 жовтня я поховала свого батька, 5 листопада — рідного брата, тепер і без Миколи залишилася... Якщо інсульт від пережитого не розіб’є, вочевидь, звертатимусь з позовом до суду. Люди мені й так вірять, але вважаю, що за свої безпідставні звинувачення сестри повинні понести покарання.
