Тридцять років тому на заправках теж пропав бензин. Про солярку тоді не йшлося — дизельних авто у нас ще ніхто не бачив, а тракторів у приватній власності ще не було. Та й автомобілів було дуже мало — разів у сто менше, ніж тепер. Народ тоді ще оглядався, коли бачив на вулиці двадцятирічний «форд» німецького виробництва, пригнаний кимсь із «віруючих».
Заправки теж були не такі, як тепер — жодних тобі навісів, магазинів чи кафе. Із асфальту стирчала колонка. А у будці сидів заправщик, який казав, що бензину нема. Точніше, є, але лише для інвалідів. Тепер це важко уявити, а тоді, у ще зовсім комуністичні часи, саме інваліди чомусь мали першочергове право на придбання усього того, чого не було у відкритому продажу — від модних джинсів до згаданого вже бензину. Так чи інакше народ якось таки заправлявся, причому жодного інваліда я на заправках так і не побачив. Напевно, у них була якась прихована інвалідність, яка давала можливість мати талони на бензин. Непросто було — каністра бензину сумнівної якості була за щастя. Пригадую, як домовився із знайомими на «Азоті», який ще не належав Фірташу, щоб вони перекинули мені через паркан дві каністри циклогексану, якого там було скільки завгодно. Згаданий циклогексан мав октанове число сто, і його перед використанням слід було розбавляти справжнім бензином. А де той бензин взяти? Так я і попалив всі клапани у двигуні чотириста восьмого «москвича»… Тепер ситуація схожа — пального на заправках теж ніби немає, але авто до них під’їжджають одне за одним і, як не дивно, заправляються бензином та соляркою, яких нема. Знаю, що це заправляються за талонами, які видають лише тим, хто має відношення до армії чи ще чогось подібного. У той же час власники тих талонів схожі на військових приблизно так само, як тридцять років тому були схожі на інвалідів ті, хто заправлявся на тодішніх заправках. Не знаю, чи довго це триватиме, але висновок можу зробити вже — коли що, спритних інвалідів у нас завжди знайдеться скільки завгодно. І навіть більше.