Останнім часом приїжджаючи до рідного міста, чи не щораз зауважую закриття чергового закладу громадського харчування. Або, коли хочете, громадської закуски. Там, де ще недавно юрмилися люди, звідки йшов смачний запах простої і невибагливої закуски, тепер зачинені двері, на яких висить оголошення про оренду приміщення. Або не висить.
Мені особливо прикро з цього приводу тому, що зачиняються місця, де наші люди, взявши приклад з іноземців, збиралися разом, аби подивитися футбол на великому екрані заодно повечерявши чи просто випивши чогось охолоджувального чи зігріваючого. Пригадую, як вперше побачив таке чверть століття тому в Ліверпулі, де уболівальники шотландського «Селтика» співали і гриміли пивними кухлями в обраному ними пабі, вболіваючи за свою команду далеко від рідного міста. Поступово цей спосіб дозвілля дістався і до наших країв. Це було приємно і зручно — сам інколи йшов до такого пабу чи бару, коли не мав можливості поїхати на той чи інший футбольний матч. Тепер це все повільно, але неухильно згортається. І не тому, що власники цих закладів почали готувати не таку смачну закуску чи занадто дорого просити за випивку, як це часом траплялося раніше. Причина інша — у ці бари вже нема кому ходити чи майже нема. Потенційний футбольний уболівальник, який раніше був їхнім клієнтом, нині або на війні, або за кордоном, або вдома ховається від призову. Усі три згадані категорії потенційних відвідувачів барів цілком можуть залишатися футбольними уболівальниками. Але вже без українського бару, де тепер або зачинено, або буде зачинено у найближчому майбутньому. А що робити? Чекати перемоги у війні? Так про неї вже й Зеленський якось не згадує. То що вже казати про тих, хто втомився підраховувати збитки! Тому доведеться дивитися футбол вдома. І там само закушувати. Звісно, вдома буває смачніше, але не так, як у натовпі футбольних уболівальників. Нічого! Я згоден обходитися без тих барів. Аби лише це було нашою головною проблемою!