У «полегшеному варіанті» пройшли урочистості з нагоди Дня незалежності України — без голови облдержадміністрації Миколи Сороки, якого державні справи покликали саме того дня до столиці. Можливо, тому — без напливу поважних посадовців, яких зазвичай на таких засіданнях спостерігається значно більше, тож вільних місць для простого люду було вдосталь.
Цього разу програму вели молоді стрункі дівчата, які через свій вік просто не могли допустити «проколу», як це сталося три роки тому з однією заслуженою артисткою, — вона раптом переплутала, кому складати шану — чи радянській, чи незалежній Україні. Незважаючи на незвичну як для подібних заходів легкість, атмосфера урочистостей була неймовірно патетичною, з достатньою кількістю синьо-жовтих барвів, людей в українських костюмах, снопів жита та ровесників незалежності, а слова «Україна» та «Рівне» чомусь вимовляли з особливим притиском на «р». 13-річним ровесникам шкільної форми й цукерок тепер не вручали, вони лише співали, а їм дарували квіти. Не обійшлося і без присвоєння звань заслужених працівникам з усіх, як це було й при радянській Україні, прошарків суспільства — лікарю, ветеринару, лісівнику, швачці, добувачеві граніту та чиновнику. У повсякденному житті така відзнака нікого кращим не робить, але надбавка до майбутньої пенсії гарантована. І, як давно заведено, не обійшлося без концерту районної художньої самодіяльності. Колись вона мала продемонструвати, як наші люди у вільний від поля чи ферми час прагнуть до пісні, тепер — що на селі, де немає роботи, взагалі ще хтось живе. Виривався з тематичного патріотично-патетичного тла тутешній Вітас Михайло Брунський, який співав чомусь не про Україну, а про кохання і млосне тремтіння. Мабуть, його треба було показати чиновникам, щоб допомогли у «розкрутці». А на майдані перед театром, куди повиходили переповнені любов’ю до Батьківщини чиновники, продовжувалося життя, — біля одного намету «Шкільного базару» стояли, заробляючи копійчину, агітатори за Януковича, біля іншого, теж не задурно — за Ющенка.
