Вже другий місяць пішов з того часу, як найвеселіший міністр країни заявив про те, що співробітники ДАІ не ховатимуться більше в кущах із радарами, а будуть чесно і відкрито підтримувати порядок на дорогах. Якби не знав цього міністра багато років, може б і повірив в його заяву. Оскільки ж знаю не тільки міністра, який всякого за свій політичний вік устиг наговорити, а й реальне життя, весела заява про ДАІ стала для мене предметом нової розваги.
Вже другий місяць пішов з того часу, як найвеселіший міністр країни заявив про те, що співробітники ДАІ не ховатимуться більше в кущах із радарами, а будуть чесно і відкрито підтримувати порядок на дорогах. Якби не знав цього міністра багато років, може б і повірив в його заяву. Оскільки ж знаю не тільки міністра, який всякого за свій політичний вік устиг наговорити, а й реальне життя, весела заява про ДАІ стала для мене предметом нової розваги. А що? Нудно просто так їхати по дорозі, об’їжджаючи глибокі весняні ями. Як не зрадіти шапці «даішника», що зрадницьки виглядає з-за снігової кучугури, де заховався страж дорожнього порядку. Під’їжджаю до нього і вимагаю документи. Від нього. В очах сержанта німе запитання. Бо ж на голову обласної державної адміністрації я ніби не схожий, на інших представників нової влади — теж. Немає у мене в погляді стільки розуму і чесності, як у них. На бандита я теж ніби «не конаю». Поки онімілий від несподіванки інспектор напружує свій інтелект пояснюю йому, що після заяви міністра Луценко справжні інспектори ДАІ по дорогах не ховаються, значить він даішник не справжній. Тому я, будучи законослухняним громадянином, вирішив перевірити, хто це ховається вздовж шляху у міліцейській ніби формі. Після сказаного сержанта одразу попустило. Подивившись ще раз на мене уважно, він запитав, чи не я часом примушував його торік на цьому ж місці зупинити і скласти протокол на водія «шестисотого», який зухвало пролетів повз міліцейську засідку на шаленій швидкості, наплювавши на всіх інспекторів, всю міліцію, всю владу і всіх міністрів? Було таке, зізнався я сержанту, а потім нагадав ще кілька веселих епізодів, що мали місце у нашому з ним спілкування за останні десять років. Бо ж автотрасою, де стоїть цей сержант, я проїжджаю не менше двох разів на тиждень, тому всіх інспекторів знаю як рідних. Всяке бувало між нами, і веселе і не дуже. Так на одній із ділянок мене завжди відпускали без розмов і протоколів. Як виявилось, начальник районної ДАІ, що обслуговує це місце, має таке ж саме прізвище, як у мене... Тому і відпускали. Розповів мені сержант про те, що міністри змінюються часто, а він все стоїть на своєму посту у холод і спеку, чи не щодня витягує понівечені трупи із розбитих авто, після чого жінка не може відчистити казенний мундир. А також вислуховує матюки від начальства та зупинених їм порушників на «крутих» машинах з «крутими» номерами. Умов для роботи немає, зарплата низька, словом все як у всіх. Сержант не казав мені, що п’ятірка чи десятка, яку зупинений за дрібне порушення водій дає інспектору, — чи не єдиний його «приробіток», з якого слід ще віддати частину начальству. Це я знаю і без нього. Бо їжджу по дорозі на звичайному авто без спецномерів і мигалок. Не те що новоспечений міністр, швидкий на веселі заяви. Посміялися ми разом із сержантом над «ініціативами» нового міністра і розпрощалися майже приятелями. Хотів дати йому десятку, але передумав. Чесна влада тепер надворі, та й десятки шкода.
