Сорок років тому в мене вкрали велосипед. Просто на вулиці, там, де зараз бочка з квасом стоїть, за мостом перед річкою ліворуч, якщо йти з базару до залізничного переїзду. Залишив ровера на дві хвилини, а його вже нема! Хто знає, як склалося б моє життя, якби спритний злодюжка пройшов тоді повз мій двоколісний скарб? Чи якби мою заяву до міліції про викрадення велосипеда, яку я рюмсаючи написав, прийшовши за годину з батьком до міськвідділу, хтось насправді розглянув і пішов би шукати того велосипеда, а не кинув байдуже до теки з непотрібними папірцями, а може, й одразу до кошика із сміттям. Той випадок запам’ятався на все життя не лише тому, що позбавив дитину омріяного транспортного засобу, про який перед тим марилося кілька років.
Сорок років тому в мене вкрали велосипед. Просто на вулиці, там, де зараз бочка з квасом стоїть, за мостом перед річкою ліворуч, якщо йти з базару до залізничного переїзду. Залишив ровера на дві хвилини, а його вже нема! Хто знає, як склалося б моє життя, якби спритний злодюжка пройшов тоді повз мій двоколісний скарб? Чи якби мою заяву до міліції про викрадення велосипеда, яку я рюмсаючи написав, прийшовши за годину з батьком до міськвідділу, хтось насправді розглянув і пішов би шукати того велосипеда, а не кинув байдуже до теки з непотрібними папірцями, а може, й одразу до кошика із сміттям. Той випадок запам’ятався на все життя не лише тому, що позбавив дитину омріяного транспортного засобу, про який перед тим марилося кілька років. Вкрадений велосипед за кілька хвилин зробив мене з дитини дорослим. З того дня я засвоїв просту і потрібну істину: не слід мати при собі те, що можуть вкрасти. Скількох проблем мене позбавила і продовжує позбавляти ця звичка, набута сорок років тому! Чого не маєш — того не втратиш! — це гасло щораз повертало мене від бездумного прагнення накопичувати до намагання зрозуміти механізми дорослого життя. Допомогло збагнути, що варто одержати те, чого прагнеш, як воно одразу ж висне на тобі тягарем. І чим менше на тобі того тягаря, тим легше йти по життю. Після того, як у мене вкрали велосипед, я вже не міг поїхати на ньому на річку, до лісу чи на стадіон. Доводилося йти, що було набагато довше і важче. Зате я міг скільки завгодно лазити по деревах, купатися у річці та грати у футбол, не озираючись щохвилини на те місце, де залишив велосипед, щоб, бува, не вкрали. Тому що у мене його вкрали вже. Сьогодні, коли ціни і курс валют щодня знецінюють здобуте і зароблене, я далекий від того, щоб сварити за це уряд чи ще когось. Вони винні у цьому, це точно. Та чи погано це для мене, чи погано для нас усіх? Чи потрібен нам зараз отой велосипед у вигляді накупленого за кілька років стабільності майна? Тим більше, що кредити валютні віддавати немає чим. Нехай забирають, обійдемося. Поїздимо на старих авто, а то й у транспорті громадському, поживемо не у триповерхових оселях, а у звичайних квартирах, відпочинемо не на екзотичних морях, а у рідному запльованому Криму, потопаючи у морі матюків. Задумаємось над сенсом життя, оцінимо, чи насправді ми займаємося тим, чим треба, і чи не варто замість гнатися за заробітком, побути більше часу серед добрих людей, розмовляючи з ними не лише про закупівельні та роздрібні ціни. Колись замість ганяти на вкраденому в мене ровері я прочитав півсотні гарних книжок, на яких інакше так би і не знайшов часу. Подивився довкіл не з твердого шкіряного сідла, крутячи педалі, а спокійно, на нормальній людській швидкості. Може, став я тоді розумнішим, а може, й навпаки, — тепер ніхто вже цього не скаже. А велосипед я тоді новий не купив. Посоромився гроші у батька просити. Лише кілька років тому таки пішов і придбав собі новенького ровера. Не смійтеся, але його у мене теж вкрали. Одне втішає — навряд чи я буду згадувати про це за сорок років.
