Малим я любив гратися у лицарів із сусідською дівчинкою на ім’я Лариса. Хлопчиків у нашій комуналці не було, тож саме їй доводилося відбивати мої збройні напади. Мечем слугував підібраний надворі дрючок, щитом — кришка від великої каструлі, в якій ще одна сусідка варила вечорами самогон. Фортецю зображала винесена сусідом у коридор шафа. Не те щоб батьки не могли мені купити іграшкового меча, цих мечів просто не було у продажу. Були алюмінієві шаблі, що гнулися від першого ж дотику. Та й нецікаво було магазинною шаблею воювати. Мій дрючок був єдиним у світі, а шабель тих копійчаних повно. Пізніше ми з Ларисою малювали тих лицарів акварельною фарбою, розведеною у воді. Кольорових телевізорів ще не було, і ми самі, своєю фантазією їх розмальовували. Дитяча звичка додавати фантазією те, чого не можна було купити, зберігалася довго. Років у чотирнадцять я помітив, що всі хлопці закохалися в однокласницю Наташку.
Малим я любив гратися у лицарів із сусідською дівчинкою на ім’я Лариса. Хлопчиків у нашій комуналці не було, тож саме їй доводилося відбивати мої збройні напади. Мечем слугував підібраний надворі дрючок, щитом — кришка від великої каструлі, в якій ще одна сусідка варила вечорами самогон. Фортецю зображала винесена сусідом у коридор шафа. Не те щоб батьки не могли мені купити іграшкового меча, цих мечів просто не було у продажу. Були алюмінієві шаблі, що гнулися від першого ж дотику. Та й нецікаво було магазинною шаблею воювати. Мій дрючок був єдиним у світі, а шабель тих копійчаних повно. Пізніше ми з Ларисою малювали тих лицарів акварельною фарбою, розведеною у воді. Кольорових телевізорів ще не було, і ми самі, своєю фантазією їх розмальовували. Дитяча звичка додавати фантазією те, чого не можна було купити, зберігалася довго. Років у чотирнадцять я помітив, що всі хлопці закохалися в однокласницю Наташку. Не тому, що була така красуня. А тому, що найбільше відповідала їхнім юнацьким фантазіям. Чого у неї не було, домальовували подумки. У нечасті голодні дні юності ми подумки малювали собі різні смачні страви. І чим більше харчів зникало з полиць магазинів, тим сильніше буяла наша голодна фантазія, яку вдало підганяли хліб, цибуля та солоний огірок. Не маючи змоги купити майже нічого, ми у ті часи легко вигадували собі все, чого не мали. І були по-справжньому щасливими. Бо корабель, на якому не попливеш, літак, на якому не полетиш, авто, на якому не поїдеш, Париж, до якого не потрапиш, завжди малювалися в уяві набагато кращими, ніж виявились потім. Коли вже були гроші, щоб літати, плавати та їздити. Навіть до Парижа. Сьогодні довкола є все. Тільки гроші давай. Ну зовсім все. Тож і думати не виходить ні про що, окрім грошей. Але дивина — ніколи за роки відносно бідних дитинства та юності моя яскрава уява не малювала мені грошей. Далеку Африку — так! Космічні подорожі — скільки завгодно! Романтичне кохання — без проблем! А грошей, за які, як дехто стверджує, можна купити й Африку, і космос, і кохання, в уяві не виникало. Та й справді, як можна щиро мріяти про папірці із зображенням Леніна? Чи ще когось, яка різниця. Золоті скарби, звичайно, у мріях були. Але абстрактно, без ціни. Просто як антураж. І що цікаво — ми всі були такими! Режисери, які знімали фільми про Африку в Ялті, робили це так гарно, що ми усі разом уявляли, що це і справді — Африка. Співаки, які виконували пісні про тайгу та тундру, ніколи там не бувши, легко переконували усіх, що нема нам чого робити у тій тундрі й тайзі. Так і жили ми у щасливих мріях, аж поки гроші не з’явилися. Купили ми за ті гроші електроніку, яка тепер за нас нам все показує, все грає, все повідомляє і навіть відчувати за нас щось намагається. Відчуття в основному одне — купити ще трохи тої електроніки, а також всього іншого, від крему для гоління до пігулок від простати та імпотенції. Знайомий тих пігулок випив. Запитав я у нього, чи розгулялася після цього фантазія у певному напрямку? Навіщо, — відповів пацієнт, — для цього у мене купа фільмів з Інтернету скачаних. Там усе показують, нічого уявляти не треба. То, може, хоч бідність, якою нам загрожує ота сама криза, відверне нас від цієї електроніки і поверне нам колишню уяву. Щоб пісні про любов не скачувати у телефони, а самим співати. Так. Самим. Особисто і власним горлом. Не можете? Значить, гроші у вас іще є. Фантазії не вистачає.
