Спочатку був Спілберг. Точніше — увічнена на його гроші пам'ять про холокост. Якби Спілберг був українцем, то пам'ять вилилась би у перспективно занедбане залізобетонне чудовисько циклопічних розмірів, після тривалих корупційних скандалів виліплене десь у сумнівній місцевості. Але Спілберг — єврей. Тому його пам'ятник — це не примітивна конструкція у стилі наочної радянської агітації, а сама законсервована пам'ять.
Спочатку був Спілберг. Точніше — увічнена на його гроші пам'ять про холокост. Якби Спілберг був українцем, то пам'ять вилилась би у перспективно занедбане залізобетонне чудовисько циклопічних розмірів, після тривалих корупційних скандалів виліплене десь у сумнівній місцевості. Але Спілберг — єврей. Тому його пам'ятник — це не примітивна конструкція у стилі наочної радянської агітації, а сама законсервована пам'ять. Оплачена Спілбергом ціла армія емісарів обшукала всю планету у пошуках людей, що пережили холокост. Кожного із свідків розговорили, задокументували розповідь і записали на носії, які можуть зберігатися вічність. Я бачив на відео одне таке інтерв'ю з інтелігентною рівнянкою, яка молодою дівчиною пережила холокост. Це справжній трилер: тут і втеча з концтабору, і повна пригод одіссея лісами і хуторами, й українські селяни, які, ризикуючи життям, переховували і підгодовували втікачку, і партизанський загін, і перше кохання, і перший бій, і перше поранення. Особливість цих інтерв'ю — відсутність пафосу та ідеології. Перед глядачем постає цінна насамперед дрібницями та побутовими деталями відсторонена й безжалісна правда. Потім був Артем Драбкін. Цей росіянин підхопив ідею Спілберга і встиг спровокувати на щирість останніх справжніх ветеранів. Одна із його найвідоміших книг "Я воював на Т-34" складається з літературно опрацьованих, правдивих до натуралістичності згадок фронтовиків-танкістів, що пережили пекло. Перед цими згадками блідне кіношна чорнуха Балабанова. Тут є все: і запах солдатських онуч, і містичне передчуття смерті, і ворог, що чатує не за лінією німецьких окопів, а поряд із тобою. Чого вартий спомин про комбата, який, приревнувавши свою ППЖ (похідно-польову жінку) до танкіста, тихцем напхав у дуло його танкової гармати дерену і наказав обстріляти ворожу ціль. Або про концерт, який влаштував для командирів танкових рот і батальйонів генерал Родін. Танкістів зібрали у залі театру одного із захоплених німецьких міст, підняли завісу, а на сцені замість акторів б'ються у передсмертних конвульсіях п'ятеро танкістів, що напились трофейного метилового спирту. Про це не прочитаєш у жодних "Прапороносцях" і не побачиш у жодній епопеї "Освобождение". Модний пітерський письменник Ілля Бояшов пішов ще далі. Він трансформував книгу Драбкіна про танкістів-тридцятьчетвертників у справжню технічно-військову поему. Роман Бояшева "Танкіст, або Білий Тигр" — це напівграфоманська суміш із Драбкіна, з похмурих казок-притч Ханса Хрістіана Андерсона та роману Германа Мелвілла "Мобі Дік". Цікаво, що із драбкінських мемуарів на фентезійні сторінки "Танкіста..." перекочували цілі епізоди. Приблизно те саме зробив Шкляр, який творчо переробив напівхудожні мемуари Горліса-Горського і включив до свого роману "Чорний Ворон" цілі епізоди із "Холодного Яру". Неоднозначний витвір Бояшова, в якому відсутні й ідея, і здоровий глузд, припав до душі гендиректору концерну "Мосфільм" Карену Шахназарову, який і знайшов гроші (11 млн. доларів) на його екранізацію. Шахназаров — посередній, але відомий кінорежисер. Про популярність автора "Ми із джазу" свідчить хоча б факт наявності піратського збірника його фільмів. Таку сумнівну честь відеопірати надають далеко не всім режисерам. Перші 20 хвилин картини Шахназарова "Білий Тигр" справили на мене неабияке враження. Я був у захваті і вже мріяв про новий військовий кіношедевр на кшталт "В серпні 1944 року" покійного Михайла Пташука. Все свідчило, що реалістично-психологічна драма розповідатиме про полювання на невловимий німецький танк. Коли розпочались легкі незрозумілості, вирішив, що слід перелаштуватись на крутий містичний трилер. Це теж було б непогано, враховуючи, як серйозно у третьому рейху експериментували з езотерикою. Уява малювала таку собі битву екстрасенсів. Німецький танкіст із здібностями Ванги проти росіянина, який після поранення, несумісного із життям, і перенесеної клінічної смерті, став крутішим за Вольфа Мессінга. Я помилився і розчарувався. Шахназарова вистачило лише на 20 хвилин екранного часу. Те, що відбувалось на екрані далі, не є ні науковою фантастикою, ні фентезі. Директор-режисер вирішив знову зняти фільм-притчу. У колекції генерала російського кінематографа, нагадаю, вже є вдала кінопритча "День повного місяця". Але вдруге увійти в одну й ту саму воду йому не вдалось. Зафарбований у білий колір танк "Тигр", як і мелвілівський білий кит-вбивця, — метафоричний образ вселенського зла, з яким метафорично бореться не зовсім адекватний радянський танкіст. Ця новина добиває глядача, який до останнього шукатиме у військовій картині хоч якийсь зміст. "Білий Тигр" — сценарно слабка картина з обурливо абсурдним фіналом. Тепер Міхалкову із його бездарною "Цитаделлю" буде не так нудно. Його полку прибуло…
