Ви не повірите, але розуміння того, що я білий, тобто представник європеоїдної раси, реально прийшло до мене буквально цими днями. Звісно, що мені й моїм одноліткам з дитинства пояснили наявність у світі людей різних рас, одночасно переконуючи в необхідності довічної дружби народів усіх кольорів і відтінків шкіри. Ми із цим охоче погоджувались. Чому б не погоджуватись, коли чорношкірих та азіатів ми бачили лише в кіно і відношення вони до нас мали приблизно таке ж саме, як леви чи леопарди з африканської савани.
Ви не повірите, але розуміння того, що я білий, тобто представник європеоїдної раси, реально прийшло до мене буквально цими днями. Звісно, що мені й моїм одноліткам з дитинства пояснили наявність у світі людей різних рас, одночасно переконуючи в необхідності довічної дружби народів усіх кольорів і відтінків шкіри. Ми із цим охоче погоджувались. Чому б не погоджуватись, коли чорношкірих та азіатів ми бачили лише в кіно і відношення вони до нас мали приблизно таке ж саме, як леви чи леопарди з африканської савани. Це по телевізору тигри, антилопи та крокодили, а реально довкіл коти та собаки, а у селі ще й корови та свині. Так само із тими чорними африканцями, жовтими азіатами і невідомо якими південноамериканцями. Найчорніша людина у моєму дитинстві була чистим українцем на прізвище Лук’янчук. Завдяки комусь із дідів-прадідів цей мужик мав чорні очі, чорні вуса і характерну кавказьку, як тепер би сказали, зовнішність. Поза очі його називали «грузином», і це, здається, все. Їли і пили ми одне й те саме, на свята ходили в одну церкву, на радощах співали одних і тих самих пісень. Навіть багатонаціональний «народ СРСР», з яким довелося мати справу під час військової служби, був таки однорідним: всі вчилися за одними програмами, якщо вчилися взагалі, а релігійні чи національні особливості узбеки, корейці чи азербайджанці тримали при собі. Так і склалося з роками переконання в тому, що всі люди однакові, тільки зовні трохи відрізняються. Сьогодні, коли довкіл живуть і працюють численні колонії в’єтнамців, нігерійців, китайців, арабів та інших, колишні мої уявлення розбилися вщент. Нинішні національні й расові поки що меншини живуть своїм окремим життям, ніби не перетинаючись із нашими звичаями, традиціями, суперечками і конфліктами. Лише подекуди і не в нашому місті, групи «кольорових» дають сувору відсіч місцевим, тобто нашим бандитам, коли ті намагаються зазіхнути на здобуті ними позиції у бізнесі. Поки що дрібному. І нічого тут дивного немає. В кожному західноєвропейському місті є окремі квартали китайців, турків, африканців... Кварталів цих стає все більше, і вони, як і у нас, живуть по-своєму, не допускаючи сторонніх, як би не переконували нас у протилежному політкоректні американські кінофільми, де серед героїв тепер обов’язково є «кольорові», які дружать із «білими». Брехня це все. Не дружать. Та й справді, що мені робити на вечірці в’єтнамців чи арабів? Вони говорять і співають про своє, їдіть і п’ють те, чого ми не їмо і не п’ємо. І на здоров’я. Ось тільки до африканських облич на картопляному полі звикнути поки не можу. До корейців на баштанах з кавунами теж. Бо земля ніби наша, а працюють на ній... Я це все до того написав, щоб кожен з нас по-іншому глянув довкіл. На сусідів, перехожих, колег на роботі... Щоб перед тим, як розізлитися і сказати щось людині, яка нагадила тобі під вікном, згадати, що об’єкт нашого гніву білий, тобто такий, як і ми. Поки що. Бо вже зовсім небагато залишилось нам до того часу, коли сваритися за ту ж чистоту вулиць ми будемо не з братами по расі, а з африканцями і азіатами. Тоді й зрозуміємо, які ми поки що щасливі. Не тому, що білі, а тому, що майже однакові.
