Народ каже, що треба білоруські харчі купувати. Що ті харчі, на відміну від наших, мають у собі замість фарбників і консервантів усе натуральне та природне. Як колись було. І коштують ті продукти не дуже дорого. Ну що вам сказати? Того «колись» я вже й не пам’ятаю. Точніше, час той пам’ятаю, а продукти не дуже. Розмови тоді у поїзді завжди починались із фрази «а как у вас с продуктамі?». І лише потім відбувалося знайомство із спільним розпиванням спиртних напоїв, з якими у нас усіх завжди чомусь було добре.
Народ каже, що треба білоруські харчі купувати. Що ті харчі, на відміну від наших, мають у собі замість фарбників і консервантів усе натуральне та природне. Як колись було. І коштують ті продукти не дуже дорого. Ну що вам сказати? Того «колись» я вже й не пам’ятаю. Точніше, час той пам’ятаю, а продукти не дуже. Розмови тоді у поїзді завжди починались із фрази «а как у вас с продуктамі?». І лише потім відбувалося знайомство із спільним розпиванням спиртних напоїв, з якими у нас усіх завжди чомусь було добре. Тож продукти колишніх часів мені згадуються більше як спорт, як змагання у тому, хто той продукт дістане, а хто ні. Тож черги пам’ятаю, розмови пам’ятаю, а самі продукти якось не відклалися. Ну хліб був, ну молоко, ну масло, ну сметана. Усе було таке собі. Це у магазині. На базарі було краще, дорожче і без черги, тобто нічого у принципі не змінилося. Та повернемося до бідолашних білорусів, які раптом стали головними експортерами харчів до наших країв. Поганого у цьому немає нічого — чим більший вибір, тим ліпше живемо, чи не так? А білоруси? Вони, треба думати, харчі сюди везуть від занадто ситого життя. Наїлися, мовляв, досхочу якісних і поживних продуктів, подякували своїй стабільній владі, а потім братам-українцям вирішили допомогти. Замість того, щоб відпочивати. Щось не складається, правда? Це схоже на інше. Пам’ятаєте, як на рубежі дев’яностих років минулого століття ми забезпечували поляків та югославів практично усім — від жіночих трусів та дитячих пелюшок до електродрилів і телевізорів? Везли до них усе, що могли відвезти. Навіщо? Яка була така потреба пертися ночами у тісних поїздах із ризиком для здоров’я на базар до Польщі чи Югославії та стояти там тихенько, щоб колеги по роботі не упізнали? Грошей хотілося. Валюти. Тої самої, на яку усе можна було купити. Ось і готові ми були заради тої валюти продати хоч останню сорочку із сусіда. Приблизно те ж саме тепер у білорусів. Їхні гроші знецінюються чи не щодня. Наша гривня для північних сусідів — це той самий долар. Бо гривню на цей долар у нас можна обміняти вільно у тих хлопців, що Нацбанк біля базару заміняють. Єдина різниця між нами двадцять років тому і нинішніми білорусами у тому, що тоді поляки не говорили поміж собою, що українці живуть краще. Просто користувалися нагодою купити дешево товари з натуральних матеріалів. Ми ж, купуючи білоруську згущонку, ніяк не можемо не похвалити режим Лукашенка, який ту згущонку продукує. Ось, мовляв, де порядок, ось де гарно жити. Що цікаво, білоруси не заперечують. Вони взагалі нічого не заперечують і про політику, на відміну від нас, говорити навідріз відмовляються. Тоді виходить нам удвічі краще — і харч білоруський можемо купити, і про політику набазікатися досхочу. Мені здається, що комусь дуже хотілося б, аби ми погодилися заради «натуральних продуктів» припинити говорити про політику. Та щось не працює цей задум. Чим більше везуть нам тих білоруських харчів, тим більше ми про політику теревенимо. А там, куди білоруське масло не доїжджає, у тому ж Донбасі, наприклад, навпаки, усі в основному мовчать. То може, справа в іншому? Може, від тих білоруських продуктів у людей язики розв’язуються і вони вільними себе почувають? Тому й заохочують білорусів везти ті продукти до нас, щоб самі менше їли і про політику не балакали? А ми що? Ми теж свій продукт за кордон відправляємо. У всіх колишніх республіках СРСР української горілки — скільки завгодно. Тому й говорять про нас там лише добрі слова. Як і ми про білорусів.
