Останнім часом їх стало менше. Не те що у перші дні війни, коли блокпости ставили у кожному селі, причому з двох і більше сторін. Ніколи не забуду мужиків різного віку з невідомо якою зброєю, які стояли тоді вдень і вночі на сторожі свого села чи навіть своєї вулиці. Ані вони самі, ані усі довкіл не знали, що робитимуть, якщо до них наблизиться озброєний ворог, а не авто з незнайомими номерами, у водія якого можна суворо запитати документи.
Справді озброєного ворога на бронетехніці ці дядьки з рушницями навряд чи зупинили, але сама готовність до цього викликала повагу. Так було у перші тижні, коли ніхто до пуття не розумів, що насправді відбувається. Потім саморобні блокпости почали викликати подив і навіть роздратування — чого тут стояти, якщо війна за сотні кілометрів? Вчорашні герої почали викликати незадоволення у тих, кому вони заважали їхати у справах чи без справ. І це нормально — для героїв є свій час і своє місце. Коли ж вони опиняються не там, стає незручно усім. Тепер цих блокпостів, що далеко від фронту, стає все менше. Але ще чекають диверсантів бійці з автоматами за двадцять кілометрів від польського кордону. Звідки ці диверсанти візьмуться? З Польщі? Не треба задавати цих запитань! Бо стояти день і ніч на дорозі людям, які на це не вчилися, не дуже комфортно. Не вірите — спробуйте самі! Що буде далі? Чи довго ще на наших дорогах стоятимуть озброєні люди і вимагатимуть документи? Це залежить не від них і не від нас. А від тих, хто нині на передовій. Щойно вони встановлять наші блокпости на ворожій території. Але станеться це ще не завтра. Тому не забувайте вдома документи.